Тарас Григорович Шевченко - Перлини української класики

class="p1">– Corpus delicti, панцю! Corpus delicti[63]! – з тріумфом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. – Отсе само не прилетіло з мойого дому і не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажіть її!

– Пане, вспокійтеся! Я вам виясню все!

– Де моя жінка, злодію! – кричав Стальський, наступаючи до Євгенія. Сей цофнувся кроком взад.

– Пане Стальський, – мовив він остро. – Не забувайтеся! Ви в моїм домі, вдерлися насильно, з компанією, нападом… ображаєте мене… пам’ятайте, що я сього плазом не пущу.

– Де моя жінка? – репетував Стальський. – Віддай мені жінку, а тоді говори і роби собі, що хочеш.

– Кажу вам ще раз, її нема тут. Була перед тим у канцелярії, не застала мене, ждала і пішла, забувши отсей саквояжик.

– Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут і мусить бути тут. Ану, панове! мовив він, обертаючись до свойого товариства. – Перешукаємо се гніздечко.

– Не смійте рушитися з місця! – крикнув Євгеній.

– Що, ти мені заборониш? Ти, смаркачу! – крикнув Стальський і рушив до дверей спальні. В тій хвилі Євгеній скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло і здушив так, що Стальський тільки зіпнув і вибалушив очі, а другою пхнув його в груди так міцно, що Стальський, мов з пращі, вилетів за двері, через вузенький коридорчик і з гуркотом покотився долі сходами.

– За ним! – крикнув Євгеній до інших, що стояли, не знаючи, що робити. Шнадельський перший сунувся наперед до Євгенія, але у сього в руці в тій хвилі блиснув револьвер, якого дуло опинилося на кілька цалів перед очима Шнадельського.

– Прошу ґречно: ось туди дорога! – мовив Євгеній, держачи револьвер у простертій руці.

Два панки, що держалися ззаду, перші висмикнулися з комнати, а за ними, цофаючися взадгузь, вийшов і Шнадельський. Євгеній замкнув за ними двері. Потім узяв з бюрка лампу і, застукавши до дверей своєї спальні, ввійшов досередини. В спальні горіла свічка. Регіни не було ані сліду. Тільки дверці, що вели зі спальні до маленьких сінець, які знов дверима виходили на ґанок, показували, куди вийшла вона. Євгеній заглянув до тих сінець, на ґанок – Регіни не було ніде.

LVI

Барана не було при тих подіях у Євгенієвім помешканні. Коли все товариство під проводом Стальського вийшло з шинку, Баран ішов також з ними. Та ось на вулиці його взяв за плече Шварц і заговорив стиха:

– Відки, Баране?

– Був у Вагмана.

– Він дома?

– Дома.

– Сам?

– Сам.

– Що робить?

– Не знаю. Певно, гроші лічить. Вислав мене на пошту.

– На пошту?

– Так. З отсим листом. Велів надати за рецепісом і зараз вернути.

– Давай сюди лист! – шепнув Шварц.

– Але ж я маю занести його на пошту, – сперечався Баран.

– Я занесу сам. Давай!

– А рецепіс?

– Занесу Вагманові. Я й так маю поговорити з ним.

– Ну, то про мене. Тут є гроші на рецепіс.

– Не треба. Йди до шинку і кажи дати собі за них пива. Я зараз прийду.

– А ви за свої зарекомендуєте?

– Так. Іди і не турбуйся.

Баран пішов до шинку. Шварц забіг також за ним і, вскочивши до нижі, де сиділо перед хвилею товариство і де стояли ще ледве надпиті гальби пива, зирнув на лист, що таким дивним способом дістався йому в руки. Лист був адресований до графа Кшивотульського.

– А се що таке? – шепнув Шварц, і не думаючи довго, роздер коверту. В коверті була картка паперу і квит. На картці було написано по-німецьки: «Платячи мені гроші за відомі папери, ясновельможний граф забули у мене квит. Посилаю його поштою. Вагман». А квит, нотаріально легалізований, виявляв, що за продані довжні папери, виставлені на ім’я пана Брикальського під застав його маєтності на суму 70 000 гульденів, граф Кшивотульський заплатив їх властителеві Вагманові умовлену суму 50 000 гульденів. Одержавши сю суму, Вагман передає папери графові і зрікається всякого дальшого права до них. Дата була нинішнього дня.

Перебігши очима лист і квит, Шварц зацмокав, сховав папери в кишеню і, стрілою вискочивши з шинку, погнав до Євгенієвого помешкання. Тут він зупинився в брамі і, вишукавши собі зовсім темне місце між парканом і сягом дров, що стояв на подвір’ї, заховався і почав ждати.

Зараз у першій хвилі до його слуху дійшло скажене стукання і крик із першого поверху. Потім зробилося глухо, потім попри нього промайнула тихо, мов тінь, висока жіноча постать, уся в чорному, заслонена вельоном і затулена в футро. З першого поверху долітали голоси немов оживленої сварки. Потім знов крик, стук тяжкого тіла по сходах, потім гуркіт кроків і скажений вереск Стальського:

– Злодію! Віддай мою жінку! Поліція! Сюди! На поміч! Мені вкрадено жінку.

– Але тихо! Ша! Не робіть скандалу! – втишували Стальського його товариші, яким досить неприємно було, що встрягли в сю історію, в якій почали підозрівати просту напасть Стальського.

– Ні, не буду тихо! Не буду! – репетував Стальський, стоячи на подвір’ї. – Ось тут стоятиму і не вступлюся. І буду кричати цілу ніч, поки мені не верне жінки!

Вся камениця була збентежена. На ґанках, у вікнах і сінях стояли люди, шептали, охали і ахали.

– Пане Стальський, – мовив Шварц, наближаючися до нього, – будьте ласкаві, вспокійтеся. Вашої пані тут нема.

– А ви як знаєте?

– Бо бачив її, як вийшла відси.

– Вийшла! Як то може бути?

– Проста річ. Камениця має два виходи. Ви ввійшли переднім, а вона вийшла противним.

– Давно?

– Вже буде зо чверть години.

– І куди пішла?

– Не знаю.

– Певно, додому, – додав хтось із товариства. – А ви надармо наробили галасу.

– Надармо? О ні! Я нічого не роблю надармо. Я свойого не дарую. Панове, прошу зо мною! Може, ще догонимо її по дорозі.

– Трудно буде, – мовив Шварц. – Вона, правдоподібно, сіла на санки, що проїжджали сюди, і поїхала.

– А я думаю, що вам поперед усього треба вспокоїтися, – мовив один із товариства. – Успокоїтися і обдумати справу докладно.

– Се ж непереливки. З адвокатом справа, – додав другий.

– Я раджу: зайдімо ще на хвилю до шинку, допиймо пиво, а потім можемо заглянути й до вас додому, чи єсть пані дома.

Стальський не дуже був рад сьому але товариші майже силою потягли його з собою. Шнадельський ішов також за ними, але, коли дійшли до темного місця, де вулиця скривлювала, а лампи не було близько, Шварц потаємно шарпнув його за рукав. Він озирнувся і зупинився.

– А що там? – запитав.

– Пст! Відстаньмо від них! Ходи сюди в закуток! – шептав Шварц.

– А що? Маєш що цікавого? – запитав Шнадельський.

– Авжеж! Ідемо до Вагмана.

– Чого?

– Ну, звісно. Завтра до Америки.

– Як то? Маєш щось певного?

– Розуміється. Певне те, що у нього є гроші. І він сам. І жде Барана, значить, двері відчинені. А хоч би й ні, то на стук вийде відчинити.

– Ну, і що?

– Ходи! По дорозі поговоримо. А цікаві річі!

І, взявшися попід руки, вони пішли в противний бік, у напрямі до Вагманового дому.

Надія Шварцова, що Вагман, ждучи Баранового повороту, лишить сінешні двері незамкненими, збулася. Навіть більше, він забув замкнути двері з сіней до свойого покою. Сидячи коло стола, заглиблений у якихось рахунках, він так був зайнятий, що не думав про двері. Коли брязнула клямка, він, не обертаючися і не підводячи голови, запитав:

– Се ви, Баране?

– Я, – почувся якийсь не Баранів голос.

Вагман обернувся. Перед ним стояв Шнадельський. У Вагмана лице поблідло, серце моментально перестало битися. Він зрозумів, що справа не добром пахне, і сидів мов задеревілий.

– Ви… ви до мене? – почав він, ледве видушуючи з горла слова. Але в тій хвилі з-за плечей Шнадельського висунувся Шварц і скочив до Вагмана. Сей пробував схопитися з крісла, та Шнадельський одною рукою притиснув його за плече, а другою затулив йому рот. Вагман пробував крикнути, простяг руки, щоб відіпхнути Шнадельського, але в тій хвилі Шварц закинув на його шию тонкий, міцний шнурок і стиснув щосили. Вагман широко витріщив очі, голос замер у його горлі.

– Пускай плече! Тягни за шнур! – шептав Шварц.

Шнадельський послухав наказу. Коли стиснули міцно за шнур – Шварц за один кінець, а Шнадельський за другий, то Вагман, сидячи на кріслі, скажено затрепав ногами. Вони не пускали, тиснули щораз дужче. Ще кілька рухів то руками, то ногами і – спокій.

– Неживий! – шепнув Шнадельський, весь тремтячи при виді страшного Вагманового лиця.

– Ні, жиє