Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

— Ой, я зовсім про це забула, дорогенька! — скрикнула Мелані, зашарівшись від збентеження.— І треба ж бути такою бездумною! Звичайно, ти не можеш покинути Тару... Та й, гадаю, дядько Пітер з куховаркою зуміють подбати про тітоньку.

— А ти можеш і поїхати,— тільки й мовила Скарлет.

— Ти ж знаєш, я тебе не покину,— відповіла Мелані.— Та й мені без тебе там було б страшно...

— Ну то дивись. Але мене ти нізащо не затягнеш назад до Атланти. Скоро вони поставлять там кілька будинків, як вернеться Шерман і знову їх спалить.

— Він не вернеться,— зауважив Френк, мимоволі спохмурнівши.— Він пройшов через увесь штат до узбережжя. Цього тижня янкі зайняли Саванну й начебто вступили до Південної Кароліни.

— То вони зайняли Саванну!

— А так. Що ж, леді, це було неминуче. Там не було кому боронити місто, хоч до війська забрали всіх до одного, хто тільки міг переставляти ноги. А чи ви знаєте, що коли янкі посувалися на Мілледжвілл, наші мобілізували усіх курсантів з військових училищ, навіть зовсім молоденьких, та ще й випустили в’язнів з тюрем для поповнення бойових частин? Атож, випустили всіх, хто погодився піти на фронт, і пообіцяли помилування тим, хто дотягне до кінця війни. Мене аж мороз бере поза шкірою, як подумаю, що молоденькі курсантики виступають пліч-о-пліч з горлорізами та крадіями.

— Повипускали злодіїв, щоб могли нас грабувати?!

— Нема чого хвилюватись, міс Скарлет. Вони далеко звідси, і, крім того, з них виявилися непогані вояки. Мені здається, як хто злодій, то це ще не означає, що він не може бути добрим солдатом, ге ж бо?

— Гадаю, це дуже правильно зробили,— тихо зауважила Мелані.

— А я не згодна,— рішуче заявила Скарлет.— У нас тут і так скрізь аж кишить злодіїв, не кажучи вже про янкі та...— Вона вчасно стримала себе, але чоловіки, здогадавшись, приснули сміхом, а хтось із них договорив за неї: «...Не кажучи вже про янкі та нашу інтендантську службу»,— що змусило Скарлет почервоніти.

— А де був генерал Гуд зі своїм військом? — поспішила їй на порятунок Мелані.— Чом він не оборонив Саванну?

— Але ж, міс Мелані,— розгублено мовив Френк з ноткою докору в голосі.— Генерал Гуд зовсім не на цій ділянці фронту. Він вів бої у Теннессі, намагаючись відтягти туди янкі з Джорджи.

— І мудро ж він усе це придумав! — саркастично кинула Скарлет.— Дозволив цим клятим янкі пройти через весь наш край, а нам для оборони залишив самих хлопчаків та дідів з внутрішньої гвардії!

— Дочко, які вислови ти собі дозволяєш! раптом пробудився Джералд.— Твоя мати буде прикро вражена.

— А ці янкі таки й є кляті! — запально повторила Скарлет.— І я й не збираюся називати їх інакше.

Від згадки про Еллен усім стало якось моторошно і розмова урвалася. Цього разу становище знов урятувала Мелані.

— А коли ви були в Мейконі, то чи не бачили там Індії та Душки Вілкс? Може, вони... може, вони мали звістки від Ешлі?..

— Але ж, міс Меллі, якби я щось довідався про Ешлі, то з цією новиною негайно примчав би з Мейкона до вас,— докірливо мовив Френк. Ні, вони не мали ніяких звісток але... Але вам і нема чого журитися за Ешлі міс Меллі Я знаю, ви давно вже нічого не чули від нього, тільки ж як ви можете сподіватись новин від чоловіка, коли він сидить у таборі військовополонених? А у таборах в янкі, між іншим, зовсім не такі кепські умови, як у наших. Принаймні в янкі вдосталь харчів і не бракує ліків та укривал. Не те що в нас, коли ми навіть самі себе не маємо чим прогодувати, де вже там, щоб полоненим вистачало!

— Та я знаю, що в янкі вдосталь харчів! — гірко вигукнула Мелані.— Але ж полонених вони не годують як треба. І ви добре це знаєте, містере Кеннеді. А те, що ви кажете, то просто, щоб мене заспокоїти. Ви знаєте, що наші хлопці замерзають там до смерті, і голодують, і помирають без лікарів та медикаментів, а все лише тому, що янкі смертельно нас ненавидять! О, якби ж то ми могли викоренити цих янкі всіх до одного! Я ж то знаю, що Ешлі вже...

— Не кажи цього! — скрикнула Скарлет, серце в якої мало не вискочило з грудей. Поки ніхто не сказав уголос: «Ешлі помер»,— у душі в неї жевріла надія, що він таки живий. Але вона була певна, що тільки-но почує від когось ці два слова, як його враз не стане.

— Та не тривожтесь ви так за свого чоловіка, місіс Вілкс,— заспокійливо мовив одноокий солдат.— Я он теж потрапив у полон після першої битви під Манассасом, і до того, як мене обміняли, сидів у таборі. А годували нас там самими смаколиками: смажені кури, свіженьке печиво...

— Щось мені здається, ви прибріхуєте,— сказала Мелані з легеньким усміхом — Скарлет уперше відчула в її голосі ледь помітну грайливу нотку при звертанні до чужого чоловіка.— Хіба не правда?

— Та правда, що там казати,— погодився одноокий сміючись і плескаючи себе по коліну.

— Якби ви перейшли до вітальні, я заспівала б вам дещо з різдвяних колядок,— промовила Мелані, щоб змінити тему розмови.— Фортеп’яно — єдина річ, яку янкі не змогли забрати з собою. Воно дуже розладнане, як ти гадаєш, Сьюлін?

— Страшенно! — відповіла та, радісно всміхаючись до Френка.

Але коли всі рушили до дверей, Френк, що йшов останнім, смикнув Скарлет за рукав.

— Можна сказати вам кілька слів наодинці?

На якусь моторошну мить Скарлет вжахнулася, що це ж він питатиме про худобу, і вирішила будь-що відбрехатись.

Коли вони залишилися вдвох біля коминка, вдавана бадьорість зникла з обличчя Френка, і Скарлет побачила перед собою зовсім літню людину. Лице його було сухе й сіре, мов листя, гнане осіннім вітром через галявину, руді баки порідшали й припали сивиною. Перше ніж заговорити, він заклопотано поторгав їх і кілька разів кахикнув, аж Скарлет уже почала дратуватися.

— Мене дуже вразила новина про вашу маму, міс Скарлет.

— Не треба про це, я вас прошу.

— А ваш тато... Це у нього від того самого часу?

— Так... Він... Він не зовсім при собі, як ви бачите.

— Він