Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

— Ой, містере Кеннеді, будь ласка, облишмо цю тему..

— Ви вже даруйте, міс Скарлет.— Він розгублено переступив з ноги на ногу.— Розумієте, я мав на думці перебалакати з вашим татом в одній справі, а тепер бачу, що це таки неможливо.

— Може, я зможу стати вам у пригоді, містере Кеннеді? Ви ж бачите — тепер я старша в родині.

— Тут така річ...— почав Френк і знов розгублено поторгав баки.— Як правду казати... Одне слово, міс Скарлет, я збирався попросити у нього руки міс Сьюлін.

— Ви хочете мені сказати,— скрикнула Скарлет, вдаючи неабиякий подив,— що досі ще не говорили з татом про Сьюлін? Хоч залицяєтеся до неї вже не один рік?

Френк почервонів і ніяково всміхнувся, ставши схожим на сором’язливого й несміливого підлітка.

— Та, розумієте... Я не був певен, як вона до цього поставиться. Я ж набагато старший за неї, а в Тарі у вас... завжди було повно вродливих юнаків...

«Х-хе! — промайнуло у Скарлет.— Але вони крутилися біля мене, а не біля неї!»

— І я й досі не певен, як вона це сприйме. Я ніколи не питав її, хоч вона, звичайно, здогадується. Я... я думав попросити благословення на шлюб у містера О’Гари й викласти йому все, як є. Міс Скарлет, у мене не лишилось ані цента. Колись я мав чимало грошей, якщо дозволите похвалитись, а тепер у мене тільки мій кінь, та те, що на мені — ото й усе. Розумієте, коли я завербувався, то спродав майже всю свою землю і гроші вклав у конфедератські облігації, а ви самі знаєте, чого вони тепер варті. Вони не варті навіть паперу, на якому їх надруковано. Та й однаково їх уже нема в мене — вони згоріли у будинку сестри, коли янкі його спалили. Я розумію, що це зухвальство з мого боку — просити руки міс Сьюлін саме тепер, коли в мене ні цента за душею, але... так уже воно виходить. Я гадаю, що ніхто не знає напевно, як ми вийдемо з цієї війни. Як на мене, то це виглядає на кінець світу. Нічого надійного у світі не лишилося... тож я й подумав, що це була б величезна полегкість для мене і, може, для міс Сьюлін, якби ми заручилися. Це було б щось обнадійливе в житті. Я, міс Скарлет, не вимагатиму, щоб вона виходила за мене до того, як я зможу забезпечити її, а коли це буде, я й сам не знаю. Але коли щира любов чогось варта у ваших очах, то можу запевнити вас, що в цьому розумінні міс Сьюлін справжня багачка.

Він промовив останні слова з такою природною гідністю, що навіть Скарлет це зворушило, хоч загалом вона ставилася до нього трохи з гумором. Їй у голові не вкладалося, щоб хтось міг закохатися в Сьюлін, таку неможливо себелюбну, вередливу, та ще й здатну до підступу.

— Що ж, містере Кеннеді,— лагідно відповіла вона,— я не проти ваших намірів. Я певна, що можу сказати це й від імені тата. Він завжди був схвальної думки про вас і сподівався, що Сьюлін стане вашою дружиною.

— А тепер він не передумав? — скрикнув Френк, прояснівши обличчям.

— Звісно, не передумав,— відповіла Скарлет, ховаючи усмішку.— Їй саме пригадалося, як Джералд за вечерею бувало гукав через стіл до Сьюлін: «То як, панночко? Ваш ревний залицяльник ще не зважився на освідчення? Чи мені самому поцікавитись у нього?»

— Сьогодні ж таки попрошу в неї руки,— заявив Френк, аж тремтячи від збудження. Він схопив Скарлет за руку й міцно потис її.— Ви така добра, міс Скарлет!

— Я пришлю Сьюлін до вас,— усміхнулася Скарлет, рушаючи до вітальні.

Мелані вже почала грати. Фортеп’яно було й справді дуже розладнане, але деякі акорди звучали цілком пристойно, і коли Мелані затягла колядку «Вже янголи співають», інші охоче стали їй підспівувати.

Скарлет зупинилася на порозі. Коли лунав цей старовинний різдвяний гімн, здавалося неймовірним, що смерч війни вже двічі пронісся над їхнім краєм, що вони живуть на сплюндрованій землі, що на них чигає голод. Раптом вона обернулася до Френка:

— Що ви мали на увазі, кажучи, що, як на вас, це все виглядає на кінець світу?

— З вами я буду відвертий,— звільна мовив він,— але мені не хотілося б, щоб мої слова стривожили ваших домашніх. Війна вже не може довго тривати. Поповнення до війська немає, а дезертирство дедалі більшає, хоч командування й не хоче цього визнати. Розумієте, солдати не можуть воювати, коли їхні рідні голодують, тож вони тікають додому роздобути для них харчі. І хоча це ослаблює армію, я не можу ганити солдатів. Та й армія не може битися без харчів, а їх немає. Я вже це знаю, бо саме на мені лежить обов’язок добувати продовольство. Після того як наші знову зайняли Атланту, я всі ці околиці об’їздив уздовж і впоперек, і ніде не знайшов харчів бодай сойці прогодуватись. І таке саме становище на триста миль на південь до Саванни. Люди голодують, залізниці підірвано, нема нових гвинтівок, амуніція вичерпується, бракує шкіри на чоботи... Одне слово, кінець ось-ось настане.

Але Скарлет не так вразив близький кінець Конфедерації, як повсюдна скрута з харчами. Вона ж мала намір послати Порка з конем і візком, давши йому скількись там золотих монет та федеральних банкнотів, щоб він прикупив десь харчів і тканини на одяг. Та коли правда те, що каже Френк...

Проте Мейкона янкі ще ж не взяли. І в Мейконі повинні бути харчі. Тільки-но інтендантська команда забереться від них, вона відрядить Порка до Мейкона, ризикне навіть своїм безцінним конем. Доведеться й це поставити на карту.

— Та годі вже, облишмо на сьогодні ці прикрі теми, містере Кеннеді,— сказала вона.— Ідіть-но посидьте у маминому кабінетику, а я пришлю до вас Сьюлін, аби ви могли... побути часинку з нею сам на сам.

Френк почервонів, розплився усмішкою і вислизнув з кімнати, а Скарлет подивилася йому вслід.

«Шкода, що він не може хоч би й зараз одружитися з нею,— подумала вона.— На один рот стало б менше».

Розділ XXIX

У квітні наступного року генерал Джонстон, що знову перебрав на себе командування рештками своєї колишньої армії, підписав у Північній Кароліні капітуляцію з янкі, і це