Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

антиамериканської діяльності у США, ніколи не мали тривалого й універсального визнання, як Ганді та Мандела. Тим не менш, їхній опір несправедливості відповідає нашим визначальним критеріям.

У розпал епохи МакКарті в Університеті Каліфорнії було запроваджено «присягу на вірність», яку мусили підписати всі викладачі. Професор психології Едвард Толман відмовився підписувати клятву і став на чолі групи професорів, які протестували проти цієї політики. 18 липня 1950 року Толман опублікував відкритий лист протесту до Президента Університету Каліфорнії Роберта Спраула. У серпні того ж року рада Університету Каліфорнії звільнила тридцять одного професора, зокрема Толмана, за відмову підписати клятву. Пізніше того ж місяця професори подали до суду у справі «Толман проти Андерхіла». У 1952 році Верховний суд штату ухвалив рішення на користь професорів. Під час диспуту про підпис клятви вірності Толман заохочував молодих викладачів університету підписувати клятву вірності і залишити боротьбу проти цієї схеми йому та тим іншим, хто міг (фінансово) дозволити собі тиснути й надалі. Відтак Толмана, тихого представника академічної спільноти без будь-якого досвіду попередньої політичної активності, глибоко поважали за такий сміливий крок багато професорів і працівників Університету Каліфорнії[568].

Інші герої епохи МакКарті — це слідчі журналісти, наприклад, Джордж Селдс та І. Ф. Стоун, карикатуристи Герб Блок та Деніел Фітцпатрік. У цей час ім’я І. Ф. Стоуна було у списку вісімдесяти двох «найактивніших, типових спонсорів передових комуністичних організацій» Підкомітету внутрішньої безпеки Сенату. Внаслідок перебування у чорному списку Стоун мусив добиватися отримання посвідчення журналіста у суді[569].

Звертаючи погляд від уявної комуністичної загрози у Сполучених Штатах до відчутної щоденної загрози та жорстокості панування комуністичного режиму, мусимо звернути увагу на Вацлава Гавела. Гавел надзвичайний, як Далай Лама, і звичайний, як колишній робітник сцени і письменник. Проте саме він став творцем Оксамитової революції, яка повалила комуністичний режим Чехословаччини 1989 року. Перед тим, як йому нарешті вдалося переконати уряд в тому, що тоталітарний різновид комунізму шкодить усьому, що важить для Чехословаччини, його кілька разів ув’язнювали впродовж п’яти років. Гавел був чільною постаттю у підготовці чорнового варіанту маніфесту «Хартія 77» і організації чехословацького руху за права людини, до якого долучалися інтелектуали, студенти і робочий клас. Пристрасний прихильник ненасильницького опору, Гавел став знаменитим за формулювання поняття «посттоталітаризму», переконавши співвітчизників, що вони спроможні змінити режим гноблення, який несвідомо підтримували, пасивно підпорюючись владі режиму. У листах, які він писав дружині й у своїх промовах Гавел пояснював, що першим кроком у поваленні неприйнятного суспільного і політичного режиму є усвідомлення громадянами, що вони почувалися комфортно, живучи у брехні. Цей невибагливий скромний чоловік став президентом рішенням Федеральних Зборів, а коли комуністичний уряд під тиском населення склав повноваження, Вацлава Гавела обрали президентом нової Чеської республіки на демократичних виборах. Після відходу від офіційних обов’язків, ця видатна людина і надалі опиралася політичній несправедливості та підтримувала миротворчі ініціативи в усьому світі[570].

Герої війни у В'єтнамі

Два дуже різних види військового героїзму в екстремальних умовах проявляються у діях Джеймса Стокдейла та Х’ю Томпсона. Стокдейл, мій колишній колега із Стенфорду, з Інституту Гувера (і гостьовий лектор на моєму курсі контролю свідомості) отримав звання віце-адмірала перед смертю у липні 2005 року, на вісімдесят першому році життя. Його вважають одним із найяскравіших зразків військового героїзму XX ст., адже він витримував несамовиті тортури впродовж семи років ув’язненння. Він так і не видав жодної інформації своїм в’єтконґівським викрадачам. Його секретом виживання був курс філософії, що він його колись відвідував, і це дало йому змогу з пам’яті звертатися до філософії стоїцизму, зокрема Епіктета та Сенеки. Зосередженість Стокдейла дала йому можливість психологічно відмежуватися від тортур і болю, які він не міг контролювати. Він скеровував мислення в напрямку речей, які міг контролювати у в’язничному оточенні. Стокдейл створив кодекс поведінки, озброївшись волею для себе та інших ув’язнених. Виживання в екстремальних умовах, які спричиняють травмування психіки, вимагає незламності перед ворогом, яку, скажімо, продемонстрував Епіктет, коли його піддавали тортурам римські правителі[571].

Х’ю Томпсон отримав визнання за надзвичайну хоробрість перед обличчям смерті — у битві проти своїх же військових! Однією із найжахливіших подій у військовій історії Сполучених Штатів була різанина в Сонґмі, яка відбулася 16 березня 1968 року під час війни у В’єтнамі. За оцінками, 504 в’єтнамських мирних мешканців оточили та вбили у селі Сонґмі (Май Лай 4 і Май Хе 4) американські військові та офіцери з роти «Чарлі», капітан Ернест Медіна та лейтенант Уїльям Коллі Молодший[572]. У відповідь на втрати людей у пастках військове командування наказало зруйнувати «Пінквілль», що було кодовою назвою для комуністичного села В’єтконґу. Не знайшовши там ворогів, солдати зібрали жителів села — старих чоловіків, жінок, дітей та немовлят — і розстріляли (а декого ґвалтували, вирізали скальпи та спалювали живцем).

Поки ця різанина тривала, гелікоптер, пілотований ворент-офіцером Х’ю Томпсоном Молодшим, який пролітав для прикриття з повітря, приземлився, щоб допомогти групці в’єтнамських цивільних, які виявлялися усе ще живими. Коли Томпсон і двоє його колег із команди гелікоптера повернулися після налаштування димового сигналу, то побачили, що капітан Медіна та інші солдати біжать, щоби застрелити поранених. Томпсон відлетів гелікоптером назад до селища Май Лай, де солдати саме збиралися підпалити хатину, повну поранених в’єтнамців. Він наказав припинити різню і пригрозив відкрити вогонь з кулеметів гелікоптера по всіх американських військових, які не виконають наказу.

Хоча командири роти «Чарлі» перевищували Томпсона званнями, він не зважив на ієрархію, захищаючи праведне діло. Коли він наказав звільнити цивільних зі сховища, лейтенант відповів, що вони зроблять це лише гранатами. Відмовляючись відступати, Томпсон відповів: «Я можу й по-іншому. Забери своїх людей. Мої кулемети націлені на вас». Тоді він наказав ще двом гелікоптерам прилетіти для медичної допомоги і евакуації одинадцяти поранених в’єтнамців. Потім ще повернувся, щоби врятувати немовля, яке вчепилося за вже мертву матір. Лише після того, як Томпсон доповів про різанину керівництву, віддали накази припинити вогонь[573].

Через драматичність вчинку та широкий розголос у медіа, яке він отримав, Томпсон став персоною нон-грата в армії, і як покарання його відряджали гелікоптером на найнебезпечніші завдання, знову і знову. П’ять разів його підстрелили, він зламав кілька кісток у попереку і мав численні психологічні травми від жахіть цього досвіду. Лише через тридцять років військове керівництво визнало героїзм його вчинків і героїзм його товаришів, Гленна Андреотта і Лоуренса Колборна. Їм трьом вручили Солдатську Медаль за героїзм, найвищу армійську нагороду за хоробрість без прямого зіткнення із ворогом.