Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

− Кохаєш, отже? − немов прочитавши мої думки, питає Аєдан.

Ми якраз виходимо на доріжку, що веде до невеликої затишної альтанки, прихованої посеред квітучої гліцинії. І мій демон одразу ж прямує туди.

– Так, кохаю, – усміхаюся йому. Тягнуся до суворого обличчя, цілую стиснуті губи. Так добре не боятися виявляти свої почуття. − Не турбуйся. Я не вимагаю від тебе нічого натомість і не зобов'язую любити мене у відповідь. Просто відчуваю це. Просто… люблю тебе.

– Не турбуватися, отже… – хмикає демон, вражено хитаючи головою. − Я тут уже всі мізки зламав, як не налякати тебе своєю любов'ю і домогтися взаємності. А ти… просто любиш.

– Так. Просто… – розгублено бурмочу я.

Він сказав... Що він сказав? Мізки зламав? Щоб не злякати?

Аєдан заносить мене в альтанку, садовить на столик, вклинюючись стегнами поміж моїх ніг. Пригортає ближче. Обхоплює долонями розпашіле від збентеженого рум’янцю обличчя, заглядаючи мені у вічі.

− Ну добре. Тоді я теж тебе просто кохаю, − вимовляє з дуже серйозним виразом обличчя. Але в чорних очах вже танцюють смішинки. І палає такий чуттєвий голод, що все в мені відгукується на цей погляд жагучим бажанням у відповідь.

– Справді? − видихаю, відчуваючи, як серце в грудях робить карколомний кульбіт.

– Так. Справді. Я кохаю тебе, Міно. Але я не ельран. Ми, демони, істоти корисливі, ти знаєш. Тому без жодних вимог, як ти, я не зможу, вибач.

− І чого ж ти хочеш від мене? – уточнюю, відчуваючи, як на очі навертаються сльози щастя. Шморгаю зворушено носом.

− Станеш моєю дружиною? – примружується Аєдан вимогливо.

– Стану. Але… не зараз… проба… – на мої губи лягає палець, перериваючи на півслові.

− Не проси вибачення, не треба. Я розумію. І зачекаю, скільки потрібно. Але часто ставитиму тобі це питання. Згодна?

У відповідь я можу лише кивнути. Боги, як же я його кохаю.