Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

світі; а мені — воювати за американську глушину на вбогій землі разом з убогими ґаучо. Моїми володіннями були списи та крики, а ще піски і майже невідомі перемоги в забутих Богом місцях. Хто згадає їхні назви? Я жив і житиму багато років у людській пам’яті, бо прийняв смерть на возі в місцевості, що зветься Барранка Яко, від рук людей, які мали коней і шаблі. І цією чудовою смертю я завдячую тобі, це твій дарунок; тоді я не зумів його оцінити, однак наступні покоління його не забули. Тобі, либонь, відомі кілька майстерних літографій і цікава книга одного путящого автора із Сан-Хуана.

Росас, який встиг опанувати себе, презирливо подивився на нього.

— Ти — романтик, — озвався він. — Лестощі нащадків варті не більше, ніж лестощі сучасників, які насправді не варті нічого і дістаються за безцінь.

— Мені відомий твій спосіб мислення, — відповів Кіроґа. — 1852 року доля — чи то з прихильності, чи то прагнучи розпізнати, що ти за один, — дала тобі нагоду померти в бою, як мужчині. Однак ти виявився негідним цього дарунка, бо битва й кров злякали тебе.

— Злякали? — перепитав Росас. — Мене, котрий об’їжджав коней на Півдні, а згодом укоськав цілу країну?

Кіроґа вперше посміхнувся.

— Авжеж, — неквапно мовив він, — ти був дивовижним вершником, якщо вірити неупередженим свідченням твоїх наглядачів і наймитів, але в ті часи в Америці — так само верхи на конях — робились інші дивовижні справи, що звуться Чакабуко{808} й Хунін, Пальма Редонда та Касерос.

Росас незворушно вислухав його й відповів:

— Я не мав потреби бути хоробрим. Дивовижною справою, як ти кажеш, яку я здійснив, було те, що хоробріші за мене люди воювали й гинули заради мене. Приміром, Сантос Перес, котрий прикінчив тебе. Хоробрість — це питання витримки; одні витримують більше, інші — менше, проте рано чи пізно всі знічуються.

— Можливо, — Проказав Кіроґа, — але я прожив життя й загинув, проте досі не знаю, що таке страх. І нині я йду, щоб мене воскресили, щоб мені дали інше обличчя й іншу долю, бо історія вже сита по зав’язку насильством. Не знаю, яким буде цей інший і що станеться зі мною, але певен: він не знатиме страху.

— Мені досить бути тим, ким я є, — мовив Росас, — я не хочу зробитися іншим.

— Каміння теж хоче завжди бути камінням, — відказав Кіроґа, — і століттями лишається ним, поки не розсиплеться на порох. Я міркував, як ти, входячи в смерть, але тут багато чого навчився. Завваж, ми обидва змінюємося.

Однак Росас не звернув на нього уваги й проказав, наче розмірковуючи вголос:

— Мабуть, я не створений для того, щоб бути мертвим, адже ці місця й ця суперечка здаються мені сном, який до того ж сниться не мені, а іншому, ще ненародженому.

На цьому їхня розмова урвалася, бо в цю мить Хтось покликав їх.

Сюжет

Для повноти жаху Цезар, притиснутий до підніжжя статуї нетерплячими ножами своїх друзів, помічає серед облич і криці Марка Юнія Брута, свого підопічного, можливо, сина; тоді він припиняє опір і вигукує: «І ти, сину мій!» Шекспір і Кеведо підхоплюють патетичний вигук.

Доля полюбляє повторення, варіанти, подібності; через дев’ятнадцять століть на півдні провінції Буенос-Айрес один ґаучо, на якого напали інші ґаучо, падаючи, впізнає свого пасинка і незлобливо, з млявим подивом промовляє (ці слова треба чути, а не читати): «Оце так, хлопче!» Його вбивають, і він не знає, що вмирає задля того, щоб цей епізод повторився.

Завдання

Уявімо, що в Толедо знайдено рукопис арабською мовою і палеографи заявляють, нібито його власноручно написав той самий Сид Ахмет бен Інхалі{809}, від якого бере витоки «Дон Кіхот» Сервантеса. В рукописі сказано, що герой (котрий, як відомо, мандрував дорогами Іспанії зі шпагою та списом і кидав виклик будь-кому під будь-яким приводом) після якоїсь зі своїх численних сутичок виявляє, що вбив людину. На цьому текст уривається; завдання полягає в тому, щоб вигадати або припустити, як поведеться Дон Кіхот.

На мою думку, існують три можливі варіанти. Перший — негативний: нічого особливого не відбудеться, бо в примарному світі Дон Кіхота смерть — така ж звична річ, як і чаклунство, тож убивство людини не мусить непокоїти того, хто б’ється чи гадає, нібито б’ється з чудовиськами та чародійниками. Другий — патетичний. Дон Кіхот ні на мить не забуває, що він — відбиток Алонсо Кіхано, читача неймовірних історій; побачивши смерть, усвідомивши, що сон довів його до Каїнового гріха, він прокидається від свого шаленства, можливо, — назавжди. Третій — мабуть, найвірогідніший. Коли той чоловік помирає, Дон Кіхот не може припустити, що цей жахливий вчинок зроблено під дією маячні; реальність наслідку змушує його гадати, що причина така ж реальна, і Дон Кіхот ніколи не позбудеться свого безумства.

Залишається ще одне припущення, щоправда, незрозуміле іспанцям і Західному світові взагалі; для цього потрібен більш стародавній, вигадливий і стомлений світ. Дон Кіхот — тепер уже не Дон Кіхот, а цар в одному з індуїстських перевтілень — перед трупом ворога усвідомлює, що вбивство і зачаття — діяння божественні або магічні, які вочевидь виходять за межі людських можливостей. Він розуміє, що небіжчик такий же примарний, як закривавлена шпага, що обтяжує йому руку, і він сам, і все його попереднє життя, і неосяжні боги, і Всесвіт.

Жовта троянда

Ні цього, ні наступного надвечір’я знаменитий Джамбаттіста Маріно, якого вуста одностайної Слави (використовуючи його улюблений образ) проголосили новим Гомером і новим Данте, не вмер, проте подія, що сталася тоді, — незрушна й мовчазна — насправді була останньою в його житті. На вершині літ і слави чоловік помирав на просторому іспанському ліжку з різьбленими колонками. Неважко уявити в кількох кроках тихий балкон, що виходить на той бік, де заходить сонце, а під ним — мармур і лаври, і сад, сходи якого відбиваються у прямокутнику води. Якась жінка поставила в келих жовту троянду; чоловік шепоче неминучі рядки, які, щиро кажучи, вже трохи йому набридли:

Ти — пурпур саду і помпезність лугу,

Весни коштовний скарб і око квітня…

І раптом йому відкрилась істина. Маріно побачив троянду так, як Адам міг бачити її в раю, і збагнув, що вона живе у своїй вічності, а не в його словах, що її можна згадати або назвати, але неможливо висловити,