Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

вісім, не сім, не шість, не п’ять тощо. Таке ціле число неможливо уявити; ergo[527], Бог існує.

Бранець

Подейкують, ця історія сталася в Хуніні чи в Тапальке. Після набігу зник хлопчик, якого нібито викрали індіанці. Батьки марно шукали сина; спливло чимало років, коли це раптом якийсь солдат, що прийшов із внутрішніх районів країни, розповів їм про індіанця з блакитними очима, який міг бути їхнім сином. Зрештою вони таки стрілися з ним (хроніка не згадує, за яких обставин, а я не хочу вигадувати те, чого не знаю) і переконали себе, що це насправді їхній син. Чоловік, виснажений життям у пустелі серед дикунів, уже не розумів слів рідної мови, проте байдуже й покірливо дозволив довести себе до самого дому. Там він зупинився, мабуть, тому, що зупинились інші. Подивився на двері, наче не розуміючи, що це таке. Та ось він нахилив голову, скрикнув і побіг усередину, швидко перетнув обидва довгих патіо й кинувся до кухні. Тоді, не вагаючись, сунув руку в почорнілий від кіптяви комин і витягнув ножик з роговою рукояткою: він сховав його там іще хлоп'ям. Його очі світилися радістю, і батьки заплакали, бо знайшли свого сина.

Можливо, після цього спогаду були інші, однак індіанець не зміг жити в чотирьох стінах і одного дня знову подався до своєї пустелі. Як би я хотів знати, що він відчув тієї запаморочливої миті, коли минуле й теперішнє перемішалися між собою; я хотів би знати, чи загублений син воскреснув і вмер у тому екстазі, чи, може, бодай як немовля або собака, упізнав своїх батьків і дім.

Подоба

Липневого дня 1952 року в одному із селищ Чако{801} з’явився чоловік у жалобі. Він був високий, худий, схожий на індіанця й мав безстороннє обличчя дурника чи маски; люди поставилися до нього з поштивістю, яка стосувалася не його, а того, кого він удавав чи на кого встиг обернутися. Він уподобав ранчо біля самісінької ріки; за допомогою кількох сусідок прилаштував на козли дошку, а на неї — картонну труну з білявою лялькою. Потім запалили чотири свічки у високих свічниках і поклали довкола квіти. Посходилися люди. Розпачливі баби, приголомшені діти, наймити, які чемно познімали коркові шоломи, проходили перед труною, повторюючи: «Мої співчуття, генерале». Той скрушно стояв у головах, склавши руки на животі, наче вагітна жінка. Він простягав правицю, щоб потиснути чиюсь руку, і покірливо, але твердо відповідав: «Така доля. Ми зробили все, що в людських силах». До карнавки кидали монети в два песо, причому багато людей повторювали цей шлях.

Хто він (запитую я себе) — чоловік, який вигадав і виконав цей погребовий фарс? Фанатик, жалісливець, мрійник, облудник чи цинік? А може, виконуючи сумну роль удівця, він уявляв себе Пероном{802}? Неймовірна історія, що, однак, мала місце — і, можливо, не один раз — з іншими акторами і в різних місцях. У ній — найточніший символ химерного часу, відбиток сну або п’єса в п’єсі, як у «Гамлеті». Чоловік у жалобі не був Пероном, а білява лялька — його дружиною Евою Дуарте, але й Перон так само не був Пероном, а Ева — Евою: вони були незнайомцями чи анонімами (їхні таємні імена та справжні обличчя ми не знаємо), які розігрували брутальну міфологію для передмість, які вірили в любов.

Делія Елена Сан-Марко

Ми попрощалися на розі площі Онсе.

Я подивився на тебе з протилежного тротуару; ти озирнулася й помахала мені рукою.

Між нами швидко текла ріка машин і людей; була п’ята година звичайного надвечір’я; звідки я міг знати, що та ріка була сумним непереборним Ахероном{803}.

Більше ми не бачились, а через рік ти померла.

Тепер я шукаю цю згадку і вдивляюсь у неї, й усвідомлюю її облудність, бо за буденним прощанням ховалася нескінченна розлука.

Вчора після вечері я залишився вдома і, намагаючись зрозуміти, що й до чого, перечитав останнє напучення, яке Платон вклав у вуста свого вчителя. Я прочитав, що душа може уникнути смерті, коли помирає тіло.

І тепер я не знаю, що є істиною — це зловісне тлумачення чи простодушне прощання.

Бо якщо душі не помирають, їхні прощання мають обходитися без пафосу.

Сказати «прощавай» — означає заперечити розлуку, мовляв: сьогодні ми удаємо, ніби прощаємось, але ж побачимося завтра. Люди вигадали прощання, знаючи, що вони певним чином безсмертні, хоча вважають себе випадковими й минущими.

Деліє, колись — біля якої ріки? — ми продовжимо цей непевний діалог і запитаємо себе, чи справді в одному з міст, що загубилося посеред однієї рівнини, ми були Борхесом і Делією.

Діалог мерців

Цей чоловік прибув із Південної Англії одного зимового ранку 1877 року. А що він мав почервоніле лице й атлетичну статуру, і до того ж був огрядний, то майже всі вирішили, нібито він англієць, втім, він таки скидався на справжнісінького Джорджа Буля. Він був убраний у циліндр і кумедне вовняне пончо, що розходилося на грудях. Гурт чоловіків, жінок і дітлахів з нетерпінням чекав на нього; у багатьох горлянку перерізала червона смужка, інші були без голови, тож рухались обережно й непевно, наче в пітьмі. Вони оточили прибульця, хтось, стоячи позаду, вилаявся, однак давній страх стримував цих людей, і вони не зважувалися на щось більше. Тоді наперед виступив якийсь військовий із жовтаво-зеленою шкірою й очима, схожими на дві головешки; скуйовджене волосся та густа борода, здавалося, поглинули його обличчя. Десять-дванадцять смертельних ран посмугували його тіло, наче шкуру тигра. Уздрівши його, прибулець зблід, а тоді зробив крок уперед і простягнув руку.

— Прикро бачити завзятого воїна, повергнутого зброєю зрадників, — прорік він. — І водночас яку глибоку втіху відчуваєш від того, що за твоїм наказом убивці були покарані за свій злочин і повішені на площі Перемоги!

— Якщо ти кажеш про Сантоса Переса{804} та братів Рейнафе{805}, то маєш знати, що тепер я їм навіть вдячний, — повільно й вагомо проказав закривавлений.

Співрозмовник подивився на нього, наче підозрюючи в його словах кепкування чи погрозу, проте Кіроґа{806} вів далі:

— Росасе{807}, ти ніколи не розумів мене. Та й як ти міг мене зрозуміти, якщо наші долі були такими різними? Тобі судилося правити містом, задивленим на Європу і до того ж, мабуть, одним із найславетніших у