Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

і що величні й пишномовні томи, які золотаво тьмяніли в кутку вітальні, були не дзеркалом світу (як марнославно гадав він), а ще одним предметом у цьому світі.

Це осяяння прийшло до Маріно напередодні смерті, і, можливо, Гомер і Данте також узнали його.

Свідок

У просякнутому смородом хліву, що притулився біля нової кам’яної церкви, лежить чоловік з безбарвними очима й безбарвною бородою і покірливо чекає на смерть, як чекають на сон. Підкоряючись своїм таємним законам, день переміщає й перемішує у вбогому приміщенні тіні; знадвору залишилися виоране поле, всіяний мертвим листям яр і вовчий слід на чорній твані на краю лісу. Забутий усіма чоловік спить і бачить сон. Дзвін, що скликає на вечірню молитву, будить його. В Англійському королівстві церковний дзвін встиг зробитись одним із вечірніх звичаїв. Одначе колись, іще хлоп’ям, чоловік бачив обличчя Одіна, священний жах і захоплення, прикрашеного римськими монетами незграбного дерев’яного ідола у важких шатах, а ще жертовних коней, собак, бранців. Він помре до сходу сонця і разом з ним помруть і вже ніколи не воскреснуть живі картини язичницьких обрядів; світ трохи збідніє зі смертю цього сакса.

Події, що населяють простір і добігають кінця, коли хтось помирає, здатні зачарувати нас, але якась річ або безліч речей помирають з кожною смертю, хіба що, як твердять богослови, існує вселенська пам’ять. У плинному часі був день, коли згасли останні очі, що бачили Христа; битва під Хуніном і любов Єлени померли з чиєюсь смертю. Що помре з моєю смертю, яку зворушливу чи тендітну форму втратить світ? Голос Маседоніо Фернандеса, фарбованого коника на пустирі між вулицями Серрано та Чаркас, грудку сірки в шухляді письмового стола з червоного дерева?

Мартін Ф’єрро

З цього міста вирушали армії, що здавалися великими і згодом ставали такими у величі своєї слави. Через багато років один солдат повернувся і з чужоземним акцентом переповів історії, що сталися в місцевостях, які називалися Ітусаінго{810} та Аякучо{811}. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Ці місця знали дві тиранії. Під час першої кілька чоловіків, сидячи на передку воза, вихваляли білі та жовті абрикоси; якийсь хлопчик відсунув край брезентової накидки й побачив голови унітаріїв із закипілою кров’ю на бородах. Друга принесла багатьом ув’язнення та смерть і всім — тривогу, повсякденний присмак ганьби, постійне приниження. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Чоловік, який знав усі слова, з дбайливою любов’ю подивився на кожну рослину й пташку в цьому краї і дав їм — можливо, назавжди — імена, і в залізних метафорах відтворив химерні заходи сонця й мінливі фази місяця. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Тутешні покоління спізнали також ті звичайні та якоюсь мірою вічні примхи долі, що становлять суть мистецтва. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого, однак тисяча вісімсот шістдесят якогось року людині в готельному номері наснилася бійка. Ґаучо кидається з ножем на негра, валить його, наче мішок кісток, дивиться, як той агонізує і вмирає, нахиляється, щоб витерти ніж, а тоді відв’язує свого коня й повільно — щоб ніхто, бува, не подумав, що він тікає, — сідає верхи. Те, що сталось одного разу, повторюється безліч разів; вражаючі армії зникли, залишилась тільки примітивна бійка на ножах; сон однієї людини зробився часткою загальної пам’яті.

Перевтілення

Якось у коридорі я побачив стрілку, що вказувала напрямок, і подумав, що цей безневинний символ був колись уламком заліза, неминучою та смертельною зброєю, що входила в плоть людей і левів, і затьмарювала сонце під Фермопілами{812}, і назавжди відміряла Гаральду, синові Сіґурда, шість футів англійської землі.

Згодом хтось показав мені фотографію угорського вершника; груди його коня були оповиті арканом. Я зрозумів, що аркан, який колись розтинав повітря й укоськував биків на пасовищі, перетворився на визивну прикрасу святкової збруї.

На одному з цвинтарів на Заході я завважив рунічний хрест із червоного мармуру; перехрестя були вигнуті й розширялись, обрамлені колом. Цей стиснутий і обмежений хрест нагадував про інший — з вільними перехрестями, який у свою чергу нагадує про шибеницю, проклятий Лукіаном із Самосати «брутальний пристрій», на якому терпів муки Господь.

Хрест, аркан і стріла — прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене, якщо на землі не існує нічого, що б не стерло забуття і не спотворила пам’ять, якщо ніхто з нас не знає, на який образ його оберне майбутнє.

Притча про Сервантеса та Дон Кіхота

Коли йому набридла рідна Іспанія, старий солдат знайшов утіху в безмежних обширах Аріосто, в місячній долині, де стоїть змарнований у снах час, і в щирозлотому магометанському боввані, що його вкрав Ріналд Монтальбанський{813}.

Добродушно кепкуючи з себе, він вигадав легковірного, замороченого читанням неймовірних історій чоловіка, котрий вирушив на пошуки звитяг і див у прозаїчних місцях, що звалися Тобосо та Монтьєль.

Переможений дійсністю та Іспанією, Дон Кіхот помер у рідному селі десь 1614 року. Не набагато пережив його Міґель де Сервантес.

Для обох, мрійника і його мари, весь сюжет полягав у протиставленні двох світів: уявного світу лицарських романів і повсякденного звичайного світу XVII століття.

Вони не підозрювали, що час зрештою зітре цю суперечність, не підозрювали, що Ламанча й Монтьєль, і худюща фігура лицаря у майбутньому стануть такими ж поетичними, як плавання Сіндбада або безмежні обшири Аріосто.

Бо література починається й завершується міфом.

Paradiso[528], XXXI, 108

Діодор Сіцилійський{814} розповідає про розібраного на частини й розкиданого по світу Бога. Хто з нас, ідучи в сутінках або згадуючи якийсь день у своєму минулому, хоча б раз не відчув, що втратив щось неосяжне.

Люди втратили одне-єдине обличчя, неповторне обличчя, і кожен хотів би бути тим прочанином (вимріяним десь у емпіреях, під Трояндою), котрий у Римі побачив хустку Вероніки{815} і, сповнений віри, прошепотів: «Ісусе Христе, Боже мій, Боже істинний, так ось яке лице ти мав?»

Біля дороги стоїть кам’яний образ, а під ним написано: «Істинний образ Пресвятого Обличчя Божого в Хаені»; якби ми насправді знали, який він був, ми б мали ключ до всіх загадок і взнали, чи був син теслі Сином Божим.

Апостол