Василь Биков - Піти й не повернутися

Вони повернули між сосен праворуч і, не виходячи на узлісок, направилися до залізниці. У сосняку їх не було видно, але сосняк не доходив до залізниці, узлісок незабаром повернув убік, попереду був голий шмат поля, котрий потрібно було переходити відкрито. Сержант роздратовано згадав японського городового, почекав, і Зоська подумала: пошле когось уперед. Але не послав. Озирнувшись на всі боки й трохи пригнувши голову, побіг по полю сам. За ним, теж утягнувши голову в плечі, широко застрибав по снігу Антон. Пашка-товстунець побарився, мабуть, довше, ніж слід було, і коли сержант уже добіг до залізниці, по-жіночому вихляючи задом, потрюхикав по свіжих слідах. Зоська не стала чекати, коли той відбіжить далеко, і побігла за ним. Хоча було і далекувато, але вона угледіла за насипом коней, воза, що стовпилися біля такого ж соснового узліску, там же було видно кілька людських постатей, але звідси зрозуміти, що вони робили, було неможливо. З дороги їх, здається, не помітили, вони всі перебігли від сосняку до залізниці, не почувши ні крику, ні пострілів. Начебто поки що все гаразд…

Здається, й справді все гаразд. Зоська відчула полегшення, коли сама добігла до колючих кущів придорожньої посадки і коли туди ж, наче не дуже й пригинаючись, лише згорбившись, притрюхикав Салєй. Сержант боком лежав на снігу і жестом показав біля себе, де лягли всі інші.

— Усе тихо? Так… Тепер на коротких дистанціях…

Не довго думаючи, він підхопився на ноги і помчав уздовж по канаві, за ним кинувся Антон. Зоська відчула, як дуже забилося серце чи то від знемоги, чи, може, тому, що небезпека наближалася — тепер їм треба прослизнути під самим носом німців. Ох, коли ж помітять! Справді, була б хоч зброя, а то… Хіба що покаже свою кмітливість цей зануда сержант. Наскільки він був їй несимпатичний раніше, настільки тепер вона покладала на нього надію.

Певно, з кілометр вони, пригнувшись, бігли уздовж невисокого насипу. Та ось насип нарешті зрівнявся з полем, а головне, скінчилася посадка, сержант упав грудьми на край канави, а потім усі попадали біля нього. Поки що вони не наважувалися виглянути за насип і лише дослухалися. По той бік залізниці їх начебто поки що не помітили.

Крихкий неглибокий сніг узявся під ранок хрускотливою шкоринкою, що дуже різала почервонілі Зосьчині руки; її спідничка й коліна швидко намокли, проте вона не відчувала холоду. Їй навіть стало душно в теплій хустці, дівчина зсунула її на потилицю й, боячись відстати і тим порушити порядок, ледве встигала за Антоновими чобітьми, що швидко мелькали в канаві. До того ж позаду весь час насідав Пашка — вона разів зо два озирнулася, і його спітніле обличчя було коло самих її ніг. Далі за ним, перевалюючи то в один, то в другий бік засніжений, у сірячині зад, ворушився Салєй.

Так, уткнувшись обличчям у сніг і нічого не помічаючи довкола, вони проповзли з півкілометра, й Зосьці вже почало здаватися, що більше не витримає. У грудях у неї горіло від утоми, спина, плечі й живіт — усе обливалося липким гарячим потом. Обіч знову почалися ріденькі кущі, вже недалеко був сосняк, коли вона ледве не налізла в канаві на нерухомий Антонів чобіт і сама знерухоміла теж. Тільки-но Зоська зраділа несподіваному перепочинку, як сержант, озирнувшись, лютим шепотом кинув: «Швидко! Уперед!» — і чоботи Антона замелькали з такою швидкістю, що вона зразу ж відстала. З усієї сили перебираючи руками і розмазуючи коліньми грязюку під снігом, вона кинулася за ним, боляче вдарившись коліном об якийсь камінь у снігу, стиснула зуби від болю. І все-таки Зоська відставала. Вона відчувала близьку, затаєну до пори небезпеку і розуміла, що треба швидше. Та швидше не могла. Вона лише закусила губу, коли, ткнувшись у неї ногою, з якоюсь незрозумілою поспішливістю перевернувся через неї Пашка. Вона думала: перевернеться ще й Салєй, і підготувалася лишатися останньою. Але Салєй не обминав її, він і далі повз позад неї. Антона Зоська вже й не бачила, вона безнадійно відставала і, щоб переконатися, що гине, набралася мужності й визирнула з канави.

Зоська не могла нічого бачити праворуч — їх затуляв невисокий насип залізниці, зате одного погляду ліворуч було досить, щоб злякатися до смерті. Зовсім недалеко попереду з поперечної дороги тяглися до залізниці кілька возів із сідоками. Поки що вони, мабуть, нічого не помічали в канаві, але, під'їхавши ближче, безумовно побачать усе. Сержант, певно, намагався проскочити раніше, може, перед цими возами, однак проскочити він уже не встигне. Не маючи сили наздогнати передніх і не знаючи, що робити, Зоська розгубилася, завмерла. Хапаючи ротом повітря, вона лежала ницьма у канаві, поки не відчула дужий штурхан у чобіт.

— Бігом! Бігом, ти, не бачиш?! — крикнув на неї Салєй, і вона підхопилася.

Низько пригинаючись, вона побігла по канаві за трьома постатями, що далеченько вже простували до сосняка, — за сержантом, Пашкою, Антоном. Найстрашніше зараз було для неї відстати, загубити тих, від кого ще десять хвилин тому вона готова була втекти. Тепер вона мала в них єдину для себе оборону, втративши яку, не змогла б уберегтися від загибелі в цьому полі.

Однак бігти було не легше ніж повзти, вона геть чисто знемогла й немічно дихала широко розкритим ротом. Дуже зігнувшись, вона не могла бачити праворуч, звідки якось загрозливо гучно бабахнув перший гвинтівочний постріл. Вона не знала, чи то стріляли по ній, чи, може, по тих, що біглипопереду, та вона миттю впала і зразу ж підхопилася від сердитого крику Салєя:

— Бігом, ти, роззява, туди ж твою!..

Не знаючи, кого більше боятися — тих, що почали стріляти за насипом, чи тих, що зовсім близько під'їхали по дорозі, вона, плутаючи ногами, знову побігла по канаві, зритій слідами. Хлопців попереду вона уже не бачила, перед її очима лише мелькав розбитий ногами сніг, і вона, низько прихиляючись, бігла по цьому снігу. Постріли із-за насипу загрюкали частіше, одна куля, мабуть, улучила в рейку, вискнула, осипала Зоську снігом. Щоправда, цього разу Зоська не впала. Вона лише