Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

— Угу, — відповіла Лісбет і без зайвих слів поклала слухавку.

Потім вона всілася біля вікна, закурила сигарету і поглянула на протоку Сальтшьон.

Наступний тиждень Лісбет Саландер провела, допомагаючи Драґану Арманському з нагальною справою. Потрібно було знайти і з’ясувати особу людини, що підозрювалася в тому, що її найняли для викрадення дитини в процесі судового позову про опіку, що виник після розлучення шведки з громадянином Лівану. До завдання Лісбет входив контроль за електронною поштою людини, яку вважали замовником, але робота припинилася у зв’язку з тим, що сторони досягли юридичної згоди і примирилися.

Остання неділя перед Різдвом припала на 18 грудня. Лісбет прокинулася о пів на сьому і подумала, що їй треба купити різдвяний подарунок Хольгеру Пальмґрену, а заразом поміркувала, чи не слід їй купити подарунок ще кому-небудь — скажімо, Анніці Джанніні. Потім не поспішаючи встала, прийняла душ і поснідала — випила каву з тостами із сиром і апельсиновим джемом.

Особливих планів на день у неї не було, і вона трохи порозбирала на письмовому столі папери й газети. Потім її погляд упав на папку з описом майна. Лісбет розгорнула папку і ще раз прочитала свідоцтво про право власності на промислове приміщення в Норртельє. Врешті-решт вона зітхнула. Гаразд. Я все-таки повинна з’ясувати, що він там, чорт забирай, робив.

Одягнувшись тепліше, о пів на дев’яту ранку вона виїхала винно-червоною «Хондою» з підземного гаража на Фіскарґатан, 9. Стояла дуже холодна, але ясна погода, у безхмарній блакиті неба сяяло сонце. Лісбет не кваплячись проїхала через Шлюз і Клараберґследен і повернула на шосе Є18 у бік Норртельє. О десятій годині вона звернула до бензоколонки за кілька кілометрів од містечка Шедерід, щоб запитати, як проїхати до старого цегельного заводу. Та, ледве зупинившись, Лісбет зрозуміла, що потреби запитувати немає.

З пагорба, на якому вона була, відкривався чудовий краєвид на розташовану по той бік шосе низовину. Ліворуч, у напрямку до Норртельє, вона помітила склад фарб і чогось пов’язаного з будматеріалами, а також виставлене шахтне устаткування. Праворуч, на краю промислової зони, приблизно за 400 метрів від головної дороги, виднілася похмура цегельна будівля з розваленою трубою. Завод стояв, як останній аванпост промзони, на відшибі — по інший бік невеликої дороги і вузької річки. Лісбет задумливо дивилася на будівлю, не розуміючи, що змусило її присвятити день поїздці до Норртельє.

Повернувши голову, вона кинула погляд на бензоколонку, куди якраз під’їхав трейлер з табличкою TIR — Міжнародні дорожні перевезення. Раптом вона усвідомила, що стоїть на головній дорозі, яка веде до поромної гавані в Капельсчері і через яку здійснювалася значна частина вантажних перевезень між Швецією і Прибалтикою.

Лісбет завела машину, виїхала назад на шосе і звернула до покинутого цегельного заводу. Вона припаркувалася прямо посеред ділянки і вийшла з машини. На вулиці відразу далася взнаки мінусова температура, і Лісбет натягла на голову чорну в’язану шапочку і надягла чорні шкіряні рукавички.

Головна будівля мала два поверхи. Всі вікна нижнього ряду були забиті фанерою, верхні здебільшого розбиті. Цегельний завод виявився куди більшою спорудою, ніж вона собі уявляла, але здавався страшенно старим. Жодних слідів ремонту їй виявити не вдалося. Тут не було ані душі, лише посеред стоянки валявся використаний презерватив, а частина фасаду мала сліди нападу аматорів графіті.

На біса Залаченкові здалася ця будівля?

Лісбет обійшла навколо заводу і побачила із заднього боку розвалений флігель. Під кінець вона почала розгублено вивчати вхідні двері в торці. Всі двері до головної будівлі були замкнуті за допомогою ланцюгів і висячих замків, закріплені величезними залізними болтами і захищені від злому, і лише замок на торці здавався не таким міцним і тримався лише на одному великому цвяху. «А, чорт забирай, будівля ж належить мені», — подумала Лісбет. Роззирнувшись, вона помітила в купі мотлоху тонку металеву трубу і скористалася нею як важелем, щоб збити висячий замок.

Її очам відкрилися сходи і вхід у приміщення першого поверху. Через те, що вікна були забиті, всередині стояв морок, лише по краях фанерних листів де-не-де пробивалися смужки світла. Лісбет постояла кілька хвилин, поки очі звикли до темряви, потім розгледіла, що зал має метрів сорок п’ять завдовжки і двадцять завширшки. Стелю підпирали масивні стовпи, а все довкола було завалено різним мотлохом — поламаними стільцями, старими деталями устаткування і лісоматеріалами. Старі печі цегельного заводу, схоже, демонтували і забрали, їхні фундаменти перетворилися на заповнені водою басейни, а на підлозі стояли величезні зацвілі калюжі. Від мотлоху тхнуло гниллю, і Лісбет наморщила ніс.

Вона розвернулася і пішла вгору по сходах. Другий поверх виявився сухим і складався з двох розташованих одне за одним приміщень, площею приблизно двадцять на двадцять і не менше восьми метрів заввишки. Вікна були високо, майже під дахом. Виглянути в них було неможливо, але вони добре освітлювали верхній поверх. Тут, як і внизу, валялася купа мотлоху, у тому числі десятки складених один на одного пакувальних ящиків. Вона помацала один з них, проте зрушити ящик з місця не змогла. На ньому виднівся напис: Machine parts 0-А77. Нижче розташовувався аналогічний текст російською: «Деталі устаткування О-А77». У першому залі, як вона відзначила, був відкритий товарний ліфт.

Коротше, це був склад якогось устаткування, яке, іржавіючи без діла на старому цегельному заводі, навряд чи здатне давати який-небудь солідний дохід.

Лісбет пройшла до другого залу і зрозуміла, що саме тут проводилися ремонтні роботи. Приміщення було заповнене мотлохом, ящиками і старими офісними меблями, поставленими дивним лабіринтом. Одна секція підлоги була вийнята і замінена новими дошками. Лісбет відзначила, що ремонтні роботи вочевидь припинилися вкрай поспішно — тут як і раніше валялися інструменти, торцювальна і рамна пили, цвяхозабивний пістолет, цвяходер, лом і ящики для інструментів. Вона насупила брови: навіть у разі раптового закінчення робіт будівельна компанія мала б забрати устаткування. Проте відповідь і на це питання знайшлася, коли, піднявши викрутку, вона побачила на ручці російські літери. Залаченко імпортував інструмент, а можливо, й робочу силу.

Лісбет підійшла до торцювальної пили і повернула вимикач. Спалахнула зелена лампочка. Електрика є. Вона повернула вимикач у попереднє положення.

У глибині залу були троє дверей, що вели до маленьких приміщень — можливо, там розташовувалася контора. Лісбет спробувала ручку крайніх дверей і переконалася, що замкнуто. Роззирнувшись, вона повернулася до інструментів і принесла цвяходер.

Двері піддалися не відразу. У кімнаті було зовсім темно і пахло затхлістю. Простягнувши руку, Лісбет намацала вимикач