Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- А наші ж урядовці чому мовчать? – обурювався дядько Левко в задусі кашлю.

- Чомусь більшість слабує або вдає слабих. Там і тепер щось із кимось сталося, але вже не второпати, що і з ким...

- Може нам відсторонитися якось?

- Просила не раз, щоб мене звільнили від обов’язків, Левку, так партдисципліною грозять, карою лякають. Одна безвихідь!.. – змовкла гостя в журбі.

- А що сталося з Антосем Бондаренком? – згадав по мовчанці господар.

- Прокрався, та в тому й дива мало, бо ж була отакою чисельною сім’я в голоді!..

Дружня розмова й констатація фактів тяглися ще чимало часу, і хлопці принишкло слухали ті одкровення й відкриття – і головиха, виявляється, безсила зарадити біді людей у краї!

- Нерано вже, пора мені, а наостанок маю ще й прохання, - підвелася гостя з лави.

- Кажіть, як будуть сила й тям, допомагатиму, - встав і собі господар.

- Треба б комусь із Петром піти в ту читальню й комуну переконатися, що Іван Омелькович усе там належно виконав і відповідно прийме хлопця.

- Як же, як же! Я радо те вчиню, пробі! Карпо ж був товаришем моїм, та й хлопець нівроку, не те, що мій шибеник!

- Склалася ж доля його так, що й не повіриш!.. Треба б наглядати, як йому в тій комуні вестиметься...

- Виконаю, бо й сам піклуюсь тим, - пішов господар за гостею до дверей.

- Дякую вам заздалегідь!.. А ви, хлопці, слухайтеся, - оглянулася вона до мовчазних підлітків. – Коли що, Петре, приходь до мене... На тому бувайте - здорові та веселі! – додала вже у дворі, направляючись до перелазу.

- Дякую вам за все, Варваро Степанівно! – гукнув Янчук їй услід.

- Додаємо й ми вам своє спасибі! – обізвався дядько Левко, проводжаючи поглядом гостю, що віддалялася, пришвидшуючи кроки.

- Отак скінчилося в нас нині свято! Тепер воно не часто буває, - сів дядько на перелаз і взявся поправляти істиком гилу. – Попорайте хутко козу і кролів, а тоді вже й скупаєтесь, - все ще був під враженням розмови з гостею господар.

Легенький вітерець плинув нічною прохолодою від левад і Тясмину, пронизував тишу вечора і кликав люд до спочинку й сну. У стихаючому безгомінні міста лише поодинокі вигуки і зрідка татахкання кованих коліс по бруківці вулиць кришили тишу на частки...

Сяк-так попорали хлопці козу і кролів, наспіх скупалися в Тясмині і полізли на сіно, а там, ще трохи пошептавшись, пірнули обидва, як у теплу купіль, у сон. А дядько Левко ще довго сидів, покашлюючи, на призьбі...

Належно подіяла на директора радгоспу-комуни товариша Гармаша погроза Хорунжої. Він побілив кухоньку, полагодив там плиту, почистив сажу, поставив сяке-таке ліжко з постелею та справжньою пір’яною подушкою і столик із двома лавками замість стільців, прилаштував умивальник у коридорі поряд, видав Петрові пайок харчів на місяць: картоплю, борошно, кукурудзу, а також додаткову лампу, балцанку з гасом, деякий кухонний та господарський інвентар, кусень мила. Третього дня він поселив Ярчука у кухоньку, прикріпивши колишню черницю Уляну, прибиральницю читальні, до комунара, як тепер називали хлопця всі, хто знав його. Книжки й газети в шафі читальні Петро переписав за наказом директора і подав йому їх описи. Тепер він мав можливість читати їх, скільки заманеться, і навіть давати іншим.

І жаско, й радісно почував себе Янчук, як врешті лишився сам на ніч у своєму помешканні. Порожність, голість, гулкість читальні лякали хлопця і осамочували, але й утішали, бо було де йому, закривши двері на засуви, сховатися від людей зі своїм горем і заплакати, вже й не знати від чого, нежданно для самого себе. Самотина спершу ніби загострила його становище, підсилила в ньому, відірваному від світу, почуття сирітства, але оті харчі: картопля з цибулею у сапетці, борошно у цебрі, кукурудза в міщаті, пшоно у горщику, олія в пляшці, півлітра молока, за яким мусів ходити щодень у комуну, - підперли його на дусі. Додав Петрові страху сич, що почав плакати у сусідньому тартаку, ніби мала дитина. “Ха-ва-вав! Уль-лю-лю!” – вторила йому пугачиха, заходячись у риданні, а в Янчука завмирала душа, німіло тіло і, хоч як намагався не звертати на них уваги, лилися сльози.

Так і заснув він урешті на новому місці, і приснилося йому, ніби він із сестрами й матерею у Великодній день у соборі на відправі, а малий Степанко на руках вередує й крутиться так, що мати не може дати йому ради. Рокотливим баритоном веде відправу опасистий дяк, хриплуватим тенором підказує йому молитви ошатений ризами худорлявий, трохи згорблений і висушений протоієрей Ярема, розмахуючи кадилом у руці, звихрено підхоплюють святе плетиво звуків дружнім співом хористи. Мати, заспокоюючи маля, слухає звичну гармонію свята, хреститься в екстазі віри до іконостаса, кланяється ще й ще, змушуючи до того і їх, дітей.

На Петра весь час, хоч він і слухняний, докірливо й грізно дивляться іконними очима різні Ісуси, Богоматері та пророки, холодячи душу і заважаючи слухати спів із клироса, і він ніяк не може відгадати, чим він провинився перед ними.

“Не крутися, стій чемно!” – пригримує на нього мати, хрестячись і пригинаючи голову, ніби аж себе вкладаючи в молитву.

“Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!” – виводить завчено протоієрей, стоячи спиною до натовпу прихожан. Хор ті його слова ловить на льоту, підсилює і звітрено кидає вгору, а у Петра душа береться зворушливо-розчуленим жалем. Він не може наслухатися чарівного співу, розглядаючи невпоміт велетенське приміщення собору і закидаючи голову до помальованої ангелами стелі.

Нарешті всі вибираються із собору, і Петро опиняється аж у ліску, на гойдалці під високим дубом. Щебече птаство,