Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

Командорка дослухалася поради Крука та привела себе в порядок. Війна війною, а прийняти душ і одягтися пристойніше потрібно в першу чергу для себе, щоби почуватися впевненіше. Потім жінка пішла до копачів. В запилюженому тунелі скреготіло, вібрувало, гуркотіло. Андроїди, вкриті товстим світло-коричневим шаром пилу, схожі на механічних монстрів підземель, котрі за наказом гнома рубали породу в пошуках дорогоцінного каміння.

— Мало зробили, — розчарована Мей глянула на мітку проходження. — Я розраховувала на сотню метрів, а пройдено лише двадцять.

— Коронки старі, ще з часів будівництва бази. Тоді тунелі рубали три десятки ботів, — Крук бадьорився, але запалі очі, темні тіні під ними виказували смертельну втому. — Ніхто й гадки не мав, що ці підземелля стануть нашим останнім прихистком.

— І звідси почнеться відродження, — замріяно мовила жінка.

— Ти говориш так, ніби наші біди скінчилися, — пирхнув Крук.

— Відчуваю, — Мей раптово заспокоїлася, хвилювання-тривоги щезли, а натомість у свідомість настирливо проривалися нові ідеї щодо устрою бази. Назва в неї є, а незабаром посеред рівнини виникне охайне містечко, наповнене життям і радістю.

— Ти серйозно? — старший розвідник приклав долоню до лоба жінки.

— Повертаймося до реактора, — Мей картала себе за слабкість. А що як примарне видіння витвір власної уяви? Після пережитого мозок запізнілим постскриптумом намалював мирне життя. Бажане часто сприймається за дійсність, коли вибухає критична маса болю, смертей, зрад.

— Поїж. Ти голодна, — Крук змахнув зі щоки Мей сльозинку. — Я ж бачу, скоро впадеш.

— А хто чергуватиме?

— Я, потім Ерл.

Командорка прокинулася сама й жахнулася: минуло шість годин.

Старший розвідник сидів навпроти й шепотів слова чергової мантри, котра допомагала бійцям налаштовуватися на успіх.

— Чому не розбудив? — утома жінки розчинилася в частоколі проблем.

— Навіщо? Все тихо, спокійно. Зараз покличу Ерла, підемо розбиратися.

— З чим?

— З тишею. Вона мене дратує. Після того вибуху жодної спроби штурму.

— Хіба це погано?

— Я не розумію, що коїться навколо.

— Я про те саме казала. Сліпа серед зрячих. Пам’ятаєш?

— Так. Зброю в когось позичу. Без рушниці почуваюся хлопчаком перед зграєю юртугів, — старший розвідник пішов до підлеглих.

Командорка зазирнула в огороджені перегородками зони відпочинку. Люди спали тривожно, в пів ока, здригаючись від найменшого шуму. Звикли гомо сапієнси до ситого, спокійного життя. А колись їх тренували, готували до всіляких загроз. Як же швидко забуваються навички. Тяжкі випробування когось навчили цінувати кожну хвилину життя, когось змусили зайнятися самовдосконаленням, а хтось не зробив жодних висновків і плистиме за течією, поки не добіжить кінця його фізичне буття.

— Ти чого застрягла? — грубувато підганяв Крук.

— Думаю про них… Люблю й зневажаю водночас. Начебто всі різні, а в біді стають однаково безпомічними.

— У кожного своє призначення, марно вимагати від них героїчних вчинків, — настрій Крука явно поліпшився, бо сидіння на місці скінчилося, чоловік знову готовий схрестити зброю з ворогом.

Ближче до виходу тунель завалений камінням, під яким покоїлася розчавлена туша псевдоброна.

— В замкнутому просторі сила вибухівки зростає. Розумові здібності мертвого гібрида вражають, — збиткувався Крук, торкаючись решток істоти випромінювачем. — Камінь загородив шлях, і вони поки відступили. Наш план спрацював. Якими б сильними не були гібриди, а до андроїдів-копачів їм далеко.

— Ми все правильно зробили. В підземеллі тварюкам нема де розвернутися, — Ерл протискувався між уламками до завалу. — Люди врятовані, реактори цілі. А я, грішним ділом, хотів підірвати один.

— Запізнився, — скромно сказав Крук.

Чоловіки розгрібали кам’яні уламки, уникаючи торкатися останків гібрида. Тільки лапи, котрі заважали, відрізали й викинули геть. Нарешті звільнився достатньо широкий прохід, аби розвідники та командорка змогли проповзти на другу сторону.

— Як ця зараза поміщалася в тунелі? Вона трансформер? — Ерл навіть поміряв руками габарити підземного ходу.

— Еге, стискається… Хоча не виключено… Мей, голову бережи, — Крук заклопотано обдивлявся верхівку ходу. Вона вся в тріщинах.

— Перш ніж виводити людей, поставимо підпірки, бо обвалиться, — жінка торкалася стін, перевіряючи на міцність.

— Само собою. Не раджу запускати сюди андроїдів, — Крук дивився далі, де мозаїчні риски вкривали химерним візерунком скелю. — Найменший поштовх спричинить новий завал.

— Обережніше, — прошепотіла Мей. Пригнувшись, жінка по пластунськи пролізла до неушкодженої частини тунелю, допомогла розвідникам, повільно протягуючи їх за руки крізь вузькість.

— Люди важко сприймуть розгром, — командорка ступила на широкі сходи, котрі по похилій кривій виводили в триметровий циліндр. Він стирчав рештками покрученого металу, нагадуючи авангардистську квітку. Виламані броньовані двері валялися біля дронів. Будівля бази нагадувала руїни фортеці після набігу войовничої орди. Її вигляд викликав у Мей напад депресії. Жінка притулилася до теплого металу, плечі здригнулися від глухого плачу, сльози покотилися щоками. Емоції заповнили свідомість бурхливими хвилями розпачу, непевності, апатії. Здавалося, настав кінець світу.