Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

або пропав. — Єдиним швидким рухом він штовхнув важелі керування двигунами вперед до межі.

Гуркіт та вібрації й перед тим здавалися значними; тепер вони зросли до просто немислимого рівня. Літак трясло так, ніби він зараз розлетиться на шматки. Джо Патроні знову щосили втиснув педалі керма.

По всій кабіні загорілися попереджувальні вогні дви­гуна. Потім механік описував це «наче пінбольний автомат у Вегасі».

Затим з тривогою в голосі він гукнув:

— Температура вихідного газу сімсот!

Гучномовці радіоприймача не припиняли видавати накази, включно з тими, що Патроні варто самому забратися з кабіни. Він припустив, що, мабуть, доведеться. Рука напружилася, щоби потягнути за важелі керування.

Несподівано літак посунув уперед. Спочатку він рухався повільно. Але вже за якісь миті вони помчали до руліжної доріжки з шаленою швидкістю. Механік прокричав якесь попередження. Патроні смикнув назад усі чотири важелі керування та скомандував:

— Прибрати закрилки! — Коли вони глянули вниз та перед собою, в обох чоловіків склалося враження, ніби там розбігаються розмиті фігурки.

За п’ятдесят футів від руліжної доріжки вони продовжували рухатися дуже швидко. Якщо його зараз не повернути, літак перетне тверду поверхню й закотиться у снігові замети з іншого боку. Відчувши, що шини торкнулися покриття смуги, Патроні сильно натиснув на ліве гальмо та посунув важелі керування двома правими двигунами. Гальма та двигуни зреагували, і літак різко повернув ліворуч під кутом дев’яносто градусів. На половині повороту він знову потягнув за два важелі та натиснув на всі гальма разом. «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан» ще трохи прокотився вперед, тоді сповільнився і став.

Джо Патроні вишкірився. Вони зупинилися саме по центру руліжної доріжки, паралельній смузі три-нуль.

Сама смуга, за двісті футів від них, більше не була заблокована.

 

В автомобілі Мела Бейкерсфелда, на смузі, Таня закричала:

— Він зробив це! Йому вдалося!

Біля неї Мел вже повідомляв Пульт снігоборотьби, наказував відвести снігоочисники та ґрейдери.

Кілька секунд тому Мел з люттю зв’язувався з вежею, втретє вимагаючи, щоби Патроні негайно заглушив двигуни. Мела запевняли, що його повідомлення передають, але Патроні їх ігнорує. Сліди Мелового гніву ще зали­шилися; навіть зараз він міг завдати Патроні серйозних проблем за відмову підкорятися чи принаймні підтвердити прийом наказу керівництва аеропорту в питанні не­відкладності та безпеки. Але Мел знав, що не робитиме цього. Патроні вийшов сухим з води, і ніхто при своєму глузді не заперечуватиме такого успіху. А ще Мел знав, що після сьогоднішньої ночі до легенди Патроні додасться ще одна історія.

Снігоочисники та ґрейдери вже рухалися.

Мел перемкнув радіоприймач назад на частоту вежі.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один». Борт-пере­шкоду відвели зі смуги три-нуль. Транспорт також. Я пере­вірю її на наявність уламків.

Мел посвітив фарами автомобіля на поверхню смуги. Таня і репортер Томлінсон визирнули разом з ним. Інколи інци­денти на кшталт сьогоднішнього призводили до того, що робочі бригади покидали інструменти чи щось інше, а це становило небезпеку для зльоту чи посадки літака. Світло не показувало нічого незвичайного на сніговій поверхні.

Останні снігоочисники вже повертали на найближчому перетині. Мел натиснув на газ і поїхав за ними. Вся трійця в машині була емоційно виснажена від напруги останніх кількох хвилин, але вони усвідомлювали, що більша причина для напруження ще попереду.

Коли вони повернули ліворуч позаду снігоочисників, Мел повідомив:

— Смуга три-нуль чиста і відкрита.

 

16

 

Рейс Два «Транс Америки», «Золота каравела», був за десять миль228, у хмарах на висоті п’ятнадцяти сотень футів229.

Енсон Гарріс, після ще одного короткого перепочинку, продовжив керування польотом.

Диспетчер підходу аеропорту Лінкольна — з голосом віддалено знайомим Вернонові Демересту, хоча він над цим особливо не замислювався, — довів їх до цього місця низкою маршрутів, м’яко повертаючи літак, поки вони знижувалися.

Обоє пілотів усвідомлювали, що їх вправно позиціонували, щоб останнє рішення стосовно однієї з двох можливих смуг можна було би прийняти без серйозних маневрів. Але рішення доведеться прийняти з секунди на секунду.

Напруження серед пілотів зростало з кожною миттю.

Кілька хвилин тому бортінженер Сай Джордан повернувся до кабіни екіпажу, за наказом Демереста, щоби підготувати підрахунки повної посадкової ваги, беручи до уваги пальне, яке вони використали, і те, яке залишилося. Тепер, зробивши все необхідне на позиції бортінженера, Джордан повернувся до місця розташування для аварійної посадки у передньому пасажирському салоні.

Енсон Гарріс за допомогою Демереста вже пройшовся по процедурах аварійного балансування, готуючись до посадки з несправним стабілізатором.

Коли вони закінчили, Мілтон Компаньйо ненадовго з’явився позаду.

— Думаю, ви б хотіли знати — ваша стюардеса, міс Мейген, тримається добре. Якщо нам вдасться доста­вити її до лікарні швидко, я цілком упевнений, що все буде гаразд.

Демерест, якому стало несподівано важко приховати емоції, вирішив промовчати. Тоді Енсон Гарріс напівобернувся та мовив:

— Дякую вам, лікарю. Ще кілька хвилин до посадки.

В обох пасажирських салонах усіх запобіжних заходів, яких можна було вжити, уже вжили. Поранених, за ви­нятком Ґвен Мейген, пристебнули до сидінь. Двоє лікарів розташувались по обидва боки від Ґвен, готові