Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Джейк перекотив мене на спину і, нависаючи зверху, просто дивився у вічі, при цьому не перестаючи всміхатися.

— Душ? — спитав він, глянувши на моє все ще вологе волосся.

Я кивнула і, дотягнувшись до його підборіддя, знову чмокнула, від чого Джейкоб засміявся.

— Ти не проти почекати тут, поки я теж схожу в душ? — Потім один куточок його губ піднявся, зробивши усмішку грайливою. — Або можеш скласти мені компанію.

Я розуміла, що він лише жартує, але моєму обличчю не накажеш — рум'янець відразу ж вийшов на сцену.

— Краще почекаю тут, — відповіла я, навіть не намагаючись приховати зніяковіння.

Джейкоб підвівся, а за ним слідом і я. Він почав збирати банне приладдя, а я спостерігала за цими простими діями й усміхалася. У цьому було щось привабливе й ніби рідне.

Закінчивши, Джейкоб повернувся до мене з таким ласкавим виразом обличчя, що в мене дихання збилося.

— За лічені дні ти стала мені такою дорогою, як ще ніхто за довгі роки. Еріко, ти моє чарівне солодке диво.

Я задумалася, щоб такого гарного сказати, але дуже швидко в цьому просто відпала потреба. Подавшись уперед, Джейк припав до моїх губ, подарувавши ніжний легкий поцілунок. Кілька разів він намагався вирушити в душ, але раз у раз повертався й цілував мене то в ніс, то в щоки. Мені вдалося спровадити його лише після другого поцілунку в губи.

Лежачи в наметі Джейкоба, я почувала себе найщасливішою дівчиною в усьому світі. І хай ця споруда була часовим притулком, я знала, що в Лос-Анджелесі все зміниться. Від цих думок усередині щось приємно тріпотіло. Я гадки не мала, яке майбутнє нас чекає, але навіть не сумнівалася, що воно однозначно буде спільним.

Раптом під подушкою щось почало вібрувати, відволікаючи мене від мрій.

«Дежавю», — подумала я, згадавши своє пробудження.

Перевернувшись на живіт і відкинувши подушку, я побачила відеодзвінок на IPod від абонента підписаного як Софі. Чомусь серце в грудях забилося частіше і я, затримавши подих, немов у ступорі просто дивилася на екран плеєра. Щойно вібрація припинилася, я видихнула, але ця Софі не вгавала. Після другого дзвінка був і третій. Коли я все ж таки вирішила прийняти виклик, груди розривала незрозуміла тривога, а руки раптом почали тремтіти.

— Привіт, котику, — прощебетала невідома блондинка на екрані.

Я не ввімкнула відео, лише прийняла дзвінок, тому дівчина мене не бачила, продовжуючи солодко белькотати.

— Джейкі, не будь букою, не мовчи. Коли ти повернешся? Я шалено скучила.

До горла підступила грудка, а серце почало колотитися так сильно, ніби намагалося пробити грудну клітку та вибратися назовні. Тілом прокотилася хвиля тремтіння й у мене запаморочилося в голові.

«Боже, благаю, тільки не знову», — подумки просила я.

Не знаю, як мені вдалося впоратися із собою, але я все ж таки хрипко вимовила:

— Він вийшов.

Дівчина на відео завмерла й наблизилася до камери.

— А ти ще хто? — різко змінивши тон із милого на грубий, спитала вона.

— Ер-рі-к-ка, — заїкаючись, промимрила я.

— Яка ще Еріка? — за мить вибухнула блондинка, витріщивши очі і злісно дивлячись на мене з екрана плеєра. — Значить, слухай сюди, шльондро, — тепер її голос був не грубим, а, можна сказати, отруйним. — Джейкоб мій хлопець і ми кохаємо один одного. А ти ніхто, так, іграшка на час відпустки.

Сказавши це, дівчина махнула рукою, наче проганяла неприємну муху, вишкірилася і відкинулася на спину.

Не рухаючись і навіть не дихаючи, ніби повністю скам'яніла, я дивилася крізь екран плеєра, не вірячи своїм вухам. Я майже відчувала, як по серцю повільно розливався біль, заповнюючи кожен його куточок. По щоці прокотився самотній солоний струмок, а я була не в змозі навіть моргнути. Блондинка не вгавала, продовжуючи ображати мене, але я нічого не чула. У вухах гуло від прискореного пульсу, який, здавалося, ось-ось просто порве барабанні перетинки.

Усе, що я змогла зробити в той момент, це вибратися з намету й піти в бік табору. І що далі я відходила, то сильніше прискорювала крок. Коли я добігла до нашого місця, де зустрічала хлопця, у якого закохалася, з горла вирвалися схлипи, а з очей побігли божевільні ріки сліз. Фунт за фунтом біль поглинав мене. Наче зголодніла дика тварина він з'їдав не тільки тіло, але навіть найдрібніші кісточки, повільно, але страшенно болісно знищуючи мене.

Я бігла не бачачи й не відчуваючи піску під ногами, а очі застеляла завіса. Тепер вітер боляче хльостав по щоках, ніби караючи за дурість, а чайки голосно кричали, наче насміхаючись із мене. Майже біля табору ноги підвели мене, і я просто впала на коліна. Але замість того, щоб піднятися та дійти до намету, я згорнулася клубочком на піску, сподіваючись, що біль хоч трохи зменшиться, і просто плакав. Сильніше й сильніше скручуючись, я відчувала, як тягне м'язи, напружуючи їх до межі й погрожуючи ось-ось розірвати. Навіть якби почали хрустіти кістки, я б цього не відчула. Душа покидала моє тіло і, здавалося, що я потроху вмираю.

— Еріко? Що трапилося?