Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Фока впізнав, зрозумів, прошепотів своїм: «Псалм Давидовий». Зашуміло між делегатами. Цвилинюк буркнув: «Їхнє богослужіння». Перехрестився тричі і відразу ж усі делегати, один за одним підводилися з лав, хрестилися, кланялися в сторону столу і книжки. Потім стискалися навколо Фоки, наполягаючи, щоб він їм переклав. Та шеф поспішав, знову вказав якесь місце у книжці і знову Мандль перекладав з іще більшою нехіттю, зупиняючись мало не при кожному слові.

«Бог став у зборі богів, і явно богів розсудить». «Доки будете судити несправедливо і на особи грішників уважати? Судіте сироту й убогого, покірливого й бідного виправдайте. Вирятуйте бідного й убогого, з руки грішника визвольте його». «Я сказав: Ви — боги і сини Всевишнього всі».

Фока з труднощами вловлював переривчастий, незґрабний переклад, а делегати насідали на нього, шепочучи: «Що це означає? Що написано у книзі?». Він встиг лиш відповісти: «Святе письмо проголошує, що вже йде добро для бідності, для кривди, бо всі є дітьми Бога». Щойно він завершив, щойно збадьорені делегати зрозуміли, а вже шеф, ще більше поспішаючи, так, немов запізнювався, втретє вказав Мандлеві нове місце для перекладу. Знеохочений і пригнічений Мандль перекладав.

«На шляхах Твоїх судів чекаю на тебе, Господи. Проковтне смерть переможно, витре сльози, і нагану зніме зі свого люду по всій землі. Вірмо в Господа, бо Бог Єгова є вічною силою».

Зліплюючи з труднощами слово до слова, все менш зрозуміло, Мандль повністю ослаб, зате делегати збуджувалися все більше. Не лише Цвилинюк і Кочергани, але й Вітролом, Матарга, Бомба, Лесьо, зрештою, й усі жаб’ївці почали хреститися і кланятись побожно в сторону книги. Директори позіхали, позіхали щораз відвертіше. Шеф забрав книгу, поклав на стіл, літургія завершилася.

Очі шефа стали відсутньо скляними, ніби він відразу все забув. Тоді старий Кочерган підійняв до нього руку, урочисто промовляючи: «Хай вас Бог благословить, щоб ви прожили сто років». Шеф зауважив, кивнув тому головою і почав ще більше поспішати. Нарешті сів, задивився у стіл, так і сидів нерухомо. Старий Кочерган пробурмотів: «Молиться, помолімося й ми». Всі натхненно почали шепотіти, молитовна тиша опустилася на нудну канцелярію, та все ж не прогнала нудьги. За якусь мить шеф похапцем кивнув на шафу, йому подали звідтам нову книгу, значно грубшу і більшу, але з окремими картками. Він їх перелистував блискавично, щось вишукував пальцем, закінчив швидко, закрив книгу.

Вперше незвично пожвавився. Напружився, натягнув шкіру на лиці, наче ще більше схуднув, підвищив кістлявий голос. Шмагав ним так міцно, що делегатам здалося, ніби він за щось бичує всю прислугу, тобто директорів, бо ті покірно слухали. Декламував англійською так, наче мав ілюзію, що делегати задля такого важливого рішення отримають від неба дар мов: «For all their goodwill we`ll show our goodwill too, in paying them extras, for industiuos seasoning of timber for not allowing it to warp[76]».

Делегати не зрозуміли, але втямили важливість, декотрі прошепотіли: «Це якась проповідь?». І відразу ж один за одним нахилялися до Фоки, котрий зрозумів рівно стільки ж, що й вони. Нарешті директор Мандль урочисто проголосив німецькою, що йдеться про найважливішу справу, про оплату: «Це особливо хвилює шефа, це для нього святе». На сам такий урочистий голос деякі делегати підвелися, а Фока нахилився вперед. Мандль інформував, що шеф наказав заплатити все, втім і грошову заставу, яка забезпечувала якість деревини, бо визнав її хорошою, а контракт — бездоганно виконаним. Більш того, він наказує з доброї волі виплатити премію за перевантаження і консервацію дерева. І нарешті він вирішив, що за імовірні шкоди, завдані сплавом берегам і рікам, він заплатить негайно, як тільки отримає висновки комісії, надіслані до Відня. «На який банк надіслати?» — запитав Мандль. «До священика Бурачинського», — зразу ж відповів Фока.

Мандль заклопотано перекладав шефові, а шеф вперше розтулив сухі смужки уст, ніби й для усмішки, але радше грізно, демонструючи великі ікласті зуби, котрих досі не показував. Він знову стис вуста і буркнув: «Their parson is their banker too?[77]». Мандль щось пояснював із кислою міною. Шеф його перебив: «This is all your pleading?[78]». Мандль стягнув лице і трохи нетерпляче оголосив: «Тепер ідіть до каси, шеф вам дякую, і це все».

Фока махнув рукою, випростався. Твердо висмикував із себе по одному німецькому слову:

— Ні! Не це у нас на першому місці. Я маю очі, бачу те ж, що й ваші очі бачать. Ми вам дали те, що у нас було найкраще. А ціна? — У Відні одна, в Царгороді інша і так повинно бути. Але наше дерево — це золото. І з цим нехай у вас залишиться про нас пам’ять! І з Богом!

Дещо спантеличений Мандль переклав, а шеф знітився ще якось більше. Його очі осклилися, уста затремтіли. Він їх стиснув так, ніби не міг розірвати. Болісно надувся і випалив: «This is my right man! A honest monger in God’s hand — Amen»[79]. Рвучко підійшов і потиснув Фоці руку, обидва ґазди, один гірський, другий з-за морів, щось тихо і заклопотано мимрили. Вони порозумілися без слів. Старий Кочерган зрозумів і розчулено прошепотів: «Хай вам Бог допомагає, ґазди».

Прийом було завершено. Очі шефа цілком затуманилися. Ще раз ніжно проковзнув по Савіцькому. Глибоко засмучений, він махнув на прощання рукою. Різко повернувся і швидко збіг по сходах. Більше його вони не бачили.

Коли делегати повільно спускалися по дерев’яних сходах, Вітролом вибухнув від захоплення: «Сам шіфа, головний капітал».

Цвилинюк, зиркаючи на Фоку, крадькома зітхав: «Можна було б багато-що сказати, але не годиться ганити, бо це гостина». «І що, вкусили вас безвірки?» — запитав Фока. Цвилинюк неприязно скривився, та врешті звірився: «Богослужіння надто коротке, не те, що у нас». «Надто коротке», — тихо погодився старий Кочерган. «Ой, закоротке», — тихо повторили брати Кочергани. «Але вагоме», — додав старий Кочерган. Ґєлета процідив: «Коротке, але платять, після літургії не стягають грошей, як у нас».

Мандат дражнив Ґєлету: «Головне, щоб вас у газетах не описали». «Хто знає, вірити не можна, а от візьмуть і опишуть», — відрізав Ґєлета. «Не хвилюйтесь, він про нас уже забув», — заспокоїв Мандат. «Такий не забуде», — впирався Ґєлета. А Вітролом ще допитувався: «Він якийсь холодний, чи що?». Фока неохоче пробурмотів: «У нього немає часу».

Споглядаючи на Цвилинюка, підвищив голос: «Але про ґаздівство дбає, слова дотримує. У цьому його життя, це називається обов’язок». Цвилинюк не відповів,