Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

Від самого «возз’єднання» великодержавний російський шовініст все поривався «укласти правдиву історію малоруського народу», аби переконати упертих «малоросів», що насправді «Україна» — то окраїна держави в минулі часи» і що «ніколи українського народу не було», силувався «науково» продемонструвати повну «тотожність великоросів з українцями» та остаточно довести «необхідність великоруської мови як загальнодержавної та літературної» (бо «малоруська, як простолюдна, не має ні літератури, ані майбутності»), оскільки завжди був певен, що саме він «правильніше виражає» наші потреби. Нічого не змінилося й у наш час. З тією лише відмінністю, що нині він намагається замінити огидні імперські шати на значно привабливішу тогу демократа. І знову вчить «молодших братів», як «жити треба».

Тож нараз «осяйнуло» й академіка Д. Лихачова, який, перейнявши у М. Горбачова його узвичаєну дуду, й собі почав страхати українців: «Якщо Україна відділиться, це буде катастрофою для її культури» (Коваленко. Грозит ли... — 1992). Отакі–то ми, виявляється, геть нездатні до створення власної культури. Тим часом мета подібних застережень значно масштабніша: посіяти в українському суспільстві сумнів у тому, що Україна взагалі зможе існувати без Росії, з якою упродовж століть її пов’язували «братні» стосунки. А чи, поклавши руку на серце, не жорстка великодержавницька опіка з боку імперських структур призвела до катастрофічних наслідків як для української культури, так і для української нації в цілому?

Про те, як безжальна рука радянської цензури заносила в списки «книжок, які належить списати в макулатуру», себто знищити, тисячі видань українських авторів — «приблизно половину всієї друкованої продукції», виданої в Україні в XX ст., свідчить, зокрема, документально–стисле дослідження професора О. Мишанича (1994). І таких нищівних підходів зазнала не лише українська література — усі складові національної культури! Про їхніх творців годі й говорити: тисячі їх були винищені в енкавеесівських катівнях та безслідно розпорошені «по тайгах, по тундрах», як занотував у своєму «зеківському» щоденнику Остап Вишня[134]. А скільки їх взагалі не відбулося через те, що, як свідчить історична наука (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 238), лише «в 30–ті рр. знищено близько 80 % української інтелігенції»...

Перспектива «злиття братніх культур», всіляко нав’язувана кремлівською верхівкою, завжди непокоїла українську інтелігенцію, яка — на відміну від високоповажного пана академіка — далекоглядно вбачала в цьому «загрозливе явище» саме для поступу української культури. Так, зокрема, згаданий вже М. Хвильовий, навівши цікавий афоризм німецького філософа XVII ст. Д. Штрауса про те, що, «можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград», далі писав (1995. — с. 732): «Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує. Навпаки, коли світло з нього приходить до нас як сузір'я Великого Пса тільки за кілька великих років, то нам треба якомога швидше покинути орієнтацію на нього. Виноград національного відродження не мириться з тим, хоч і прекрасним, але — у силу багатьох історичних непорозумінь — далеким Сонцем...

Усі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися, на основі російської, що “язык русский — язык Ленина”... що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями разом?), що “треба іти з росіянами, як рівний з рівними”, що всі народи — брати і т. ін. — усі ці фрази є все–таки фрази — не більше, і їм місце в архівах...» Та значна частина української інтелігенції, яка в часи Хвильового була, на його думку, «не здібна побороти в собі рабську природу», а «північну культуру завжди обожнювала і тим не давала Україні виявити свій національний геній», ще й досі, на жаль, ніяк не зважиться на вчинок, до якого Хвильовий закликав ще 70 років тому.

«Невже маститий академік не знає, — дивується відомий московський публіцист В. Коваленко (Грозит ли... — 1992), — що Україна, яка в XVII і першій половині XVIII ст. стояла в культурному відношенні значно вище Росії, саме в імперії перетворилася в жалюгідну культурну провінцію?» Так само «не знав» цього — чи робив вигляд — В. Бєлінський, якому не забракло сорому та цинізму стверджувати (1955. — с. 64), що, тільки «злившись навіки з однокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці, від яких доти нездоланною перешкодою розлучав її напівдикий (?!! — М. Л.) побут». І це в той час, коли, як ми мали змогу не раз упевнитися, все було якраз навпаки. Ну, справді — про яке відчинення дверей цивілізації можна вести мову, коли численні іноземці, більшість з яких робила свої висновки, спостерігаючи життя росіян того часу у самій лише Москві, наголошували, що там «нема жодної школи чи університету» (Россия XV–XVII... — 1986. — с. 236), а «російський народ... цілком поринув у невігластво, немає жодної освіченості ні в цивільних, ні в церковних справах», вбачаючи в науках чудовисько, «боїться їх, як вогню», до того ж останні, тобто науки, «в Москві... навіть заборонені» (Размышления... — 1996, т. 1. — с. 256–258). Як наголошував відомий російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (1909. — с. 331), «...притуплений рабством... відрізаний від цивілізованого світу, російський народ опустився до грубого варварства, підсиленого дурною і темною національною гордовитістю...»

Не кращою виглядала й тогочасна московська «аристократія»: ні