Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

не потребує жодного обґрунтування. Ті часи вже давно минули, але облудні підходи декотрих «переконувачів», як бачимо, залишилися на тому ж рівні.

Про ставлення духовного батька української нації до Російської імперії вже йшлося. Тому зупинимося тільки на деяких особливостях його російськомовної творчості. І тут цілковито у своєму стилі, тобто без будь–якого обґрунтування, автори накидають читачеві, нібито «російська мова... була для нього (Шевченка. — М. Л.) другою рідною» (с. 160), ба більше — роблять воістину сенсаційне «відкриття»: виявляється, навіть «думав Тарас Григорович по–російському!» (с. 206)... А ось як Шевченко (у листі до Г. Тарновського від 25 січня 1843 р.) пояснював, що змусило його — ще до заслання — вдатися до писання російською мовою: «...щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю» (1935. — с. 24).

Однак він і сам був незадоволений цією стороною своєї творчості (лист до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р.): «Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.). Лихо, брате–отамане, єй–богу, лихо!.. Не хочеться, дуже не хочеться мені дрюкувать “Слепую”, але вже не маю над нею волі. Та цур їй! А обридла вже вона мені!..» (там само. — с. 21). Нерівнозначність творів, написаних «панською» й рідною мовами, розумів як сам Шевченко, так і його товариші письменники. Про це йому, зокрема, писав П. Куліш (див., наприклад, лист від 1 лютого 1858 р.). А ось що писав у листі від 19 червня 1858 р. С. Аксаков: «...я не советую Вам печатать Вашу повесть (йдеться про російськомовну повість «Прогулка». — М. Л.). Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта...» (Листи... — 1993. — с. 119).

Що ж стосується заслання, то там, як відомо, царською волею Шевченкові було заборонено «писати і малювати» (Кониський, 1991. — с. 242). Аж наприкінці 1852 р., незадовго до своєї смерті, комендант Новопетрівського укріплення А. Маєвський «дозволяв Шевченкові і писати мовою російською, і малювати, але не інакше як у його кабінеті, так, щоб ніхто не бачив і ніхто про те не відав. Тоді ото і розпочав Шевченко писати свої оповідання мовою російською». Новий комендант укріплення І. Усков, що, на відміну від одинака Маєвського, був людиною сімейною, «тямлячи повну незручність і небезпечність, щоб Шевченко писав і малював, себто зрушав царську волю з дозволу коменданта і у його кватері... перш за все вдався до Оренбурга, просячи дозволу Шевченкові тільки писати, і писати тільки російською, під доглядом і цензурою офіцерів. Дозвіл прийшов вельми не скоро, не раніш весни р. 1854» (там само. — с. 354–355).

Ось такими були справжні обставини, що змусили Кобзаря писати російською мовою. І тільки після звільнення він дістав можливість знову творити рідною мовою. А тим часом, ще перед своїм ув’язненням, Шевченко у передмові до «другого “Кобзаря” свого», який намірився «випустити в люде» 1847 р., закликаючи своїх земляків писати і друкуватися, радив (1964. — с. 314): «А на москалів не зважайте, нехай вони собі пишуть по–своєму, ами по–своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово...»

Та пальма першості у справі паплюження всього українського, а надто — письменства, належить, зрозуміла річ, зовсім не теперішнім — бузиновим — україножерам. Століттями апологети російської імперії аж шаленіли від марних спроб заткнути рота цим незламним борцям за зміцнення й розвиток головної підвалини української нації — її мови. А коли з цього (як і з непроминальних намагань взагалі витруїти, випалити вогнем ту «мужицьку» мову) нічого не виходило, всіляко намагалися їх очорнити, знеславити, а їхні твори — принизити. Ось, наприклад, як оскаженіло бризкав слиною у своїй доповіді на зборах клубу російських націоналістів у Києві 17 листопада 1911 р. «російський історик, публіцист», як представляє його сьогодні солідне московське видання (Украинский сепаратизм... — 1998. — с. 404), А. Стороженко (цитую мовою оригіналу): «Следовало бы подвести вас к болоту новейшей “украинской” так называемой изящной словесности, познакомить вас с произведениями разных Франков и Маковеев, Кобринских и Кобылянских, Винниченков и Карманских, Козловских и Крымских, Лесь и Олесей, Пановских и Капельгородских, Онацких и Чернявских; но, к сожалению, время на исходе. Скажу одно: испарения сатанинской злобы, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому не нужных писаний господ и госпож, как бы выползших из каких–то подполий ада, прямо душат свежего человека. Не скрываются ли под некоторыми “украинскими” псевдонимами злобные сыны Иуды? Нравственная грязь писаний, напр. Винниченка и Крымского, также переходит всякие обычные пределы» (Стороженко, 1912. — с. 56–57). Певно, цей брудний слововилив справді майже сатанинської ненависті та люті й тепер зігріє душу декому із українофобів, та, як на мене, то все це найбільше підходить якраз для оцінки, безумовно, «сморідних» творінь «різних» бузин.

Спостерігаючи невичерпну затятість подібних «дослідників», які мали вже більш ніж достатньо часу, щоб — згадаймо мудрого Глібова — «набрехатися та й перестати», мимоволі ловлю себе на думці: а що взагалі підживлює оте їхнє неминаюче, ба навіть патологічне україноненависництво? У чому справжня причина такої жагучої лютості до батьківського порогу? Чи це зрозуміле бажання ницої від природи «моськи» безкарно — з підворіття — подзявкати на «слона», а чи сувора необхідність сумлінно відробити миску щерби, налитої хазяїном, який, ховаючись від стороннього ока в темному проваллі того ж таки підворіття, владно кинув: «Ату його, ату!»?

А чи багато є у світі літератур, які б в умовах такого тотального винищення як самих творців, так і їхніх творінь взагалі вижили?! Українська ж не просто вижила — «наші Гоголь та Короленко», як наголошував М. Хвильовий (1995. — с. 743), «робили велику російську літературу». Та хіба тільки вони! Упродовж століть — аж до Пушкіна, — не маючи власної літератури і літераторів, Москва, а потім і Російська імперія, яку «добродії» бузини й досі вважають своїм «ідеалом», зростали на творах українських авторів.

Та нині там про це воліють «забути», з погордою поглядаючи на те, що дивом уціліло у цій довготривалій, за висловом Г. Брандеса, «справжній винищувальній» війні на переораному окопами та вирвами полі української