Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

завжди, і наче невдоволений тим, що сьогодні ми його розчарували, кинув: «На добраніч!» — і пішов до другої кімнати. Я прибрав зі столу, задув гасівку. Крізь замерзлі вікна мерехтіла ніч. Ми полягали спати. «На добраніч!» — сказав я, як завжди. Ніхто не відповів.

Вранці, коли я колов дрова на розпалку, щоб поставити самовар, на кухню зайшов Баранович і несподівано швидко заговорив.

— Отже, вони таки перемотлошилися, — сказав він. — Я бачив у них садна і зрозумів, чого вони мовчать. Більше я їх тримати у себе не зможу. У цьому будинку має панувати мир. У мене вже не раз бували гості. Всі вони залишалися акурат доти, поки тримали мир. Я ніколи нікого не питав, хто він такий, звідки прийшов. Хай би йшлося про убивцю. Для мене він був гостем. Я роблю, як каже прислів’я: «Для гостя хоч застався, а постався». Поручник, який тебе прислав, давно мене знає. Його мені одного разу теж довелося випхати — через бійку. За це він мені лиха не зичить. Тебе я хотів би залишити. Звісно ж, ти не бився. Однак інші на тебе донесуть. Так що й тобі доведеться звідси забратися геть. — Він замовк.

Я кинув запалені тріски в трубу самовара і поклав туди ще кілька грудок газетного паперу, щоб скалки не погасли. Коли самовар заспівав, Баранович правив далі:

— Утекти ви не втечете. У тутешніх краях у цю пору року волоцюга пропаде ні за цапову душу. Отож вам тільки й лишається, що їхати у В’ятку. У Вятку, — повторив він і, помовчавши трохи, докинув: — У табір. Можливо, вас покарають — важко, легко або ж вам пощастить минути кари. Там страшенний розгардіяш, цар далеко, закони у нього плутані. Зверніться до вахмістра Куміна. Він може більше за начальника табору. Я дам вам чай і махорку, віддасте йому. Запам’ятайте: Кумін.

Вода закипіла, я насипав у чайник заварку, залив окропом і поставив чайник на самовар. «Востаннє», — подумалося мені. Табору я не боявся. Йшла війна, усім полоненим належалося бути в таборах. Утім, тепер я знав, що Баранович — батько, його домівка — це і моя батьківщина, а його хліб — це хліб батьківщини. Вчора я втратив своїх кращих друзів. Сьогодні втратив батьківщину. Батьківщину я втратив уперше. Тоді мені ще було невтямки, що батьківщину втратив я не востаннє. Сучасна доба має особливу ознаку.

Коли я увійшов з чаєм у вітальню, Райзіґер та Йозеф Бранко вже сиділи по обидві сторони столу. Баранович стояв, спершись на одвірок дверей, що вели до сусідньої кімнати. Він не сів за стіл, навіть коли я поставив йому склянку. Хліб я нарізав і роздав сам. Баранович підійшов до столу, стоячи випив свій чай, стоячи з’їв свій хліб. Потім сказав:

— Друзі мої, вашому лейтенантові я пояснив, чому більше не можу тримати вас у себе. Забирайте свої сани і візьміть під мундир по кілька хутряних шкурок, вони вас зігріють. Я проведу вас до того місця, де вас зустрічав.

Манес Райзіґер вийшов у двір, і я почув, як керовані ним сани рушили по рипучому снігу. Йозеф Бранко не відразу зрозумів, у чому річ.

— Встати, упакувати речі! — сказав я. Вперше мені стало боляче від того, що доводиться командувати.

Коли ми були готові і вже сиділи впритул один до одного в маленьких санях, Баранович мені сказав:

— Вилазь, я дещо забув.

Ми пішли назад у будинок. Востаннє я крадькома оглянув кухню, світлицю, вікно, ножі, посуд, прив’язаного собаку, дві рушниці, складені стосами хутряні шкурки, однак Баранович помітив і це.

— Ось, — зауважив він і дав мені револьвер. — Твої друзі можуть… — Він не договорив. Я сховав револьвер у кишеню. — Кумін тебе не обшукуватиме. Тільки віддай йому чай і махорку.

Я хотів йому подякувати. Але як жалюгідно прозвучали б тут слова подяки! Подяки з моїх уст! Мені спало на думку, як часто я в своєму житті без найменшого вагання кидався словом «дякую». Я його просто-таки збезчестив. Яким же пустим було б це моє невагоме подячне слово у вухах Барановича. І навіть моє рукостискання виявилося б чимось легковажним, до того ж він надяг рукавиці. Тільки коли ми прибули на те місце, де він колись нас зустрічав, він зняв праву рукавицю, потиснув нам руки, виголосив своє звичайне «Дай Бог здоров’я!», голосно крикнув Сірому: «Вйо!», немов боявся, що ми не зрушимо з місця, і повернувся до нас спиною. Сипав сніг. Баранович миттю зник за щільною білою завісою мов примара.

Ми поїхали в табір. Кумін ні про що не питав. Мовчки взяв чай і махорку. Нас він розлучив. Я потрапив у офіцерський барак. Манеса і Йозефа Бранка я бачив двічі на тиждень, коли у нас бував муштровий вишкіл. Один на одного вони не дивилися. Коли часом я підходив до одного з них, щоб дати трохи тютюну з моїх мізерних запасів, то кожен говорив мені згідно зі статутом і по-німецьки: «Уклінно дякую, пане лейтенанте!» — «Як справи? Все гаразд?» — «Саме так!»

Однієї чудової днини їх обох не виявилося у дворі на переклику. Увечері в бараці на своїх нарах я виявив записку, пристромлену шпилькою до подушки. Рукою Йозефа Бранка на ній було написано: «Ми пішли. Їдемо до Відня».

XXIII

Я й справді здибав їх у Відні, але аж за чотири роки.

На Свят-вечір 1918 року я повернувся додому. Годинник на Західному вокзалі показував одинадцяту. Я пішов по Маріягільферштрасе. З немилосердного неба косими смугами сипав крупнистий дощ — кепський сніг і убогий брат граду. Мій кашкет був голий — розетку з нього зірвали. Мій комірець був голий — зірки з нього позривали. Я й сам був голий. Каміння було голе, стіни і дахи — теж. Голими були поодинокі ліхтарі. Крупнистий дощ сік їхнє тьмяне скло, здавалося, небо жбурляє дрібне ріння в ці нещасні великі скляні кулі. Плащі вартових, що стояли на посту біля казенних установ, майоріли на вітрі, хоч і наскрізь промокли.