Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Настромлені багнети здавалися якимись несправжніми, гвинтівки сповзали у солдатів з плечей. Здавалося, ці гвинтівки хочуть лягти спати, такі ж втомлені, як ми, після чотирьох років стріляння. Я анітрохи не дивувався, що люди мене не вітають, — мій голий кашкет, голий комір гімнастерки нікого ні до чого не зобов’язували. Я не обурювався. Просто все це виглядало жалюгідним. Це був кінець. Я думав про давню мрію свого батька — мрію про троїсту монархію і про те, що йому здавалося, буцімто я коли-небудь маю здійснити цю мрію. Мій батько спочивав у труні на Гітцінґському цвинтарі, а імператор Франц Йозеф, вірним дезертиром якого він був, — у Гробівці капуцинів. Я був спадкоємцем, на мене сипався крупнистий дощ, а я брів до дому мого батька і моєї матері. Я зробив гак, щоб пройти повз Гробівець капуцинів. Перед ним теж туди-сюди походжав вартовий. Що там було ще охороняти? Саркофаги? Пам’ять? Історію? Я, спадкоємець, зупинився ненадовго перед цією церквою. Вартовий не звертав на мене уваги. Я скинув кашкета. Потім пішов далі, до батьківського дому, минаючи один будинок за іншим. Чи жива ще моя матуся? З дороги я двічі повідомив її про свій приїзд. Я наліг на ноги. Чи жива ще матуся?

Ось і наш будинок. Я подзвонив. Чекати довелося довго. Двері відчинила наша стара покоївка.

— Фрау Фанні! — вигукнув я.

Вона відразу впізнала мене по голосу. Свічка блимала — у Фанні тремтіла рука.

— Вас чекають, ми вас чекаємо, молодий паничу. Ми обидві не спали, і високоповажна пані у себе нагорі — теж.

Фанні і справді була одягнена так, як раніше, за моєї пам’яті, одягалася лише в неділю вранці, але ввечері, після того, як замикали двері, — ніколи. Я помчав наверх, перестрибуючи через дві сходинки.

Матінка стояла біля свого старого фотелю в закритій чорній сукні, сріблясте волосся було зачесане високо на чоло. Ззаду, над двома викладеними кільцями косами, височіла широка дуга гребеня під колір волосся. Комір і вузькі рукави сукні облямовувала добре знайома мені тонка біла торочка. Матуся підняла старовинний ціпок з кривою срібного ручкою — вона наче заклинала небеса, немов її закоротка рука не дозволяла сягнути їх, аби висловити таку безмірну вдячність. Матуся не ворушилася, вона чекала мене, а мені здалося, ніби вона не стоїть, а якось витупцьовує. Матінка нахилилася до мене, але навіть не поцілувала мене в чоло. Двома пальцями підняла вона моє підборіддя, так, що я закинув обличчя, — і вперше помітив, що вона значно перевершує мене зростом. Вона довго дивилася на мене. А потім сталося щось неймовірне, ще й надто — страшне, щось незбагненне, майже надприродне: матінка взяла мою руку, легенько нахилилась і двічі її поцілувала. Швидко, як приском обсипаний, я скинув шинель.

— І кітель теж, — сказала вона, — він же промок!

Я зняв і гімнастерку, матінка помітила, що правий рукав моєї сорочки майже у всю довж розірваний.

— Скидай сорочку, я тобі її зашию, — сказала вона.

— Ні, — попросив я, — вона несвіжа.

Ніколи в житті не посмів би я в нашому будинку сказати про будь-яку річ, що вона заношена чи заплямована. Як швидко ожила ця церемонна манера висловлюватися! Тільки тепер я відчув, що опинився вдома.

Я нічого не говорив, тільки дивився на матінку, їв і пив те, що вона для мене приготувала і на що розстаралася, вдавшись до сотні хитромудрих способів. Усе, що у Відні тоді неможливо було дістати: солоний мигдаль, справжній пшеничний хліб, дві часточки шоколаду, пробна пляшечка коньяку і справжня кава. Матуся сіла за рояль, він був відкритий. Можливо, вона відкрила його і так тримала кілька днів, відколи я сповістив її, що приїду. Ймовірно, вона хотіла зіграти мені Шопена. Вона знала, що любов до нього я успадкував від батька, — це була одна з його небагатьох явних схильностей. Скинувши оком на товсті жовті, наполовину оплавлені свічки у бронзових свічниках над клавіатурою, я зрозумів, що матінка вже кілька років не торкалася клавіш. Взагалі вона мала звичай грати кожен вечір — тільки ввечері і тільки при свічках. Це були ще добротні, товсті і просто-таки соковиті свічки мирного часу, в роки війни таких напевно більше не робили. Матінка попросила мене подати їй сірники. Йшлося про звичайну коробку, лежала вона на каміновій полиці. Коричнева й груба, покладена біля невеликого камінового годинника з ніжним дівочим личком, вона здавалася в цій кімнаті якоюсь незваною зайдою. Сірники були сірчані, спершу треба було чиркнути, а тоді дочекатися, поки синій вогник перетвориться на здорове, нормальне полум’я. Запах цих сірників теж був непроханим гостем. У нашій вітальні завжди панував певний аромат, у якому змішувалися пахощі далеких, майже відцвілих фіалок і пряний запах міцної свіжозвареної кави. Що тут було робити сірці?

Матінка поклала свої рідні старі білі руки на клавіші. Я притулився біля неї до рояля. Пальці її забігали по клавішах, утім, інструмент і далі мовчав. Він був німий, просто мертвий. Я нічого не розумів. Це був, мабуть, якийсь дивний феномен; у фізиці я нічого не тямив. Я сам вдарив по кількох клавішах. Вони не озвалися. Якась містика та й годі! У пориві цікавості я підняв кришку рояля. Інструмент був порожній — хоч би тобі одна струна всередині…

— Мамо, там же порожньо! — зауважив я.

Вона похнюпила голову.

— Я зовсім забула, — тихо заговорила вона. — За кілька днів по твоєму від’їзді у мене з’явилася дивна ідея. Я хотіла примусити себе більше не грати і наказала вийняти струни. Не знаю, що тоді вхопилося моєї голови. Їй-бо, не знаю. Це було якесь запаморочення. Може, навіть божевілля. Я щойно про це згадала.

Матінка дивилася на мене. На її очах бриніли сльози, сльози з тих, що не можуть вилитись і нагадують якусь нетечину. Я обійняв стару жінку. Вона погладила мене по голові.

— У тебе на волоссі стільки кіптяви, — кинула вона і кілька разів повторила цю фразу: — У тебе на волоссі стільки кіптяви! Піди помийся!

— Перед сном, — попросив я. — Але