Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Перегодом прийшов хорунжий, він був блідий, шапку, попри вітер, тримав у руці, із розстебнутої кубури стирчав пістолет. Красін одразу сів, важко дихаючи, розстебнув комір гімнастерки і втупився в мене, ніби він мене не знає, наче геть мене забув і щосили намагається згадати, хто ж це такий. Карти він змів зі столу рукавом. Тоді добряче приклався до фляжки, опустив голову і раптом швидко пролепетав:

— Я попав лише в одного.

— Значить, погано цілилися, — відказав я. Хоча я його так і не зрозумів.

— Я погано цілився. Наказав їм вишикуватися в лаву. Хотів їх лише полякати. Стріляв у повітря. А коли мав пальнути востаннє, наче хто натиснув на мою руку. Це сталося блискавично, раз і все, сам не знаю як. Людина впала мертва. Люди вже мене не розуміють.

Тієї ночі убитого поховали. Хорунжий наказав дати салют. Відтоді він не сміявся. Він про щось міркував, і воно, здавалося, не виходило йому з голови.

Під його орудою ми подолали ще верст із десять. За два дні до того, як провід над нами мав перейняти новий командир, він покликав мене до себе в сани і мовив: «Ці сани тепер належать вам і вашим двом друзям. Жид буде за візника. Він дорогу знайде. Ось вам моя мапа. Я позначив місце, де вам слід злізти. Там на вас чекатиме людина. Це мій друг. Надійний. Ніхто вас не шукатиме. Всіх вас трьох я оголошу втікачами. Я вас скараю і поховаю».

Він потиснув мені руку і вийшов.

Вночі ми вирушили. Їхали кілька годин. Людина чекала на нас. Ми відразу відчули, що з ним ми у безпеці. Для нас почалося нове життя.

Наш хазяїн був із поляків: ті давно осіли в Сибіру. Заробляв на життя, торгуючи хутряним крамом. Жив сам, із собакою непевної породи, з двома мисливськими рушницями і кількома власноруч вирізьбленими люльками, у двох просторих кімнатах, заставлених доморобними самоловами на звіра. Прізвище він мав Баранович, а звали його Ян. Бувало, слова з нього не видавиш. Чорна широка борода зобов’язувала його мовчати. Що тільки не змушував він нас робити — ми лагодили паркан, кололи дрова, мастили полози саней, голкою перевіряли на міцність хутро. В чомусь корисному там повправлялись. Але за тиждень нам стало ясно, що Баранович змушує нас гнути спину не тільки з почуття такту, а ще для того, щоб ми не заводили сварки у цій глушині з ним або один з одним. Він мав слушність. Він вирізав ціпки й люльки з тутешніх чагарів, які мають міцні й товсті гілки і не знати чому звуться «насторкою». Щотижня він розкурював нову люльку. Я ніколи не чув, щоб він жартував. Інколи Баранович виймав люльку з рота, щоб посміхнутися до когось із нас. Раз на два місяці регулярно приїздив чоловік із сусіднього селища і привозив стару російську газету. Сам Баранович навіть не дивився на неї. Я багато чого дізнавався з цієї газети, втім, про війну у ній, звісно ж, не писалось. Одного разу я прочитав, що козаки просуваються теренами Сілезії. Мій двоюрідний брат Йозеф Бранко повірив, а Манес Райзіґер — ні. Вони завелися сваритись і вперше так уперто завзялись один на одного. Врешті їх охопило божевілля, неминуче викликане самотністю. Ось тут Йозеф Бранко, молодший і запальніший, ухопив за бороду Райзіґера. Я саме мив посуд на кухні.

Коли я почув, як вони сваряться, то кинувся з тарілками в руках до кімнати. Проте мої друзі не чули мене й не бачили. Вперше, хоч і наляканий запалом дорогих мені у той момент людей, я раптом збагнув, — мене, сказати б, наче струмом ударило, це осяяння прийшло зовні, наче збоку: усвідомлення того, що мене більше нічого не пов’язує з цими людьми. Як безсилий єднальний суддя, стояв я перед ними, вже не вважаючи себе їхнім другом, і хоч мені було ясно, що їх опанувало божевілля пустелі, я однак вірив, що сам я від нього убезпечений. Лиха байдужість переповнювала мене. Я пішов назад на кухню мити посуд. У кімнаті вирувала бійка. Але наче не бажаючи заважати їм товкти одне одного, як часом не хочеться будити людей, що сплять поруч, я ставив обережно тарілки одна на одну, щоб вони не гриміли. Упоравшись з цим, я вмостився на кухонному табуреті і зі спокійною душею заходився чекати.

Спливло чимало часу, поки вони вийшли звідти, один по одному, наче для того, щоб я їх побачив. Вони й далі не звертали на мене уваги. Здавалося, що вони обидва і кожен сам по собі, бо ж вони ворогували, прагне висловити мені своє презирство за те, що я не втручався в їхню бійку. Кожен з них узявся за якусь непотрібну роботу. Один точив ножі, але нічого загрозливого в цьому не було. Інший приніс казанок снігу, запалив вогонь на плиті, покидав туди дрібну стружку, поставив на плиту казанок і прикипів очима до вогню. Поволі кімнатою розливалося тепло. Вогонь освітлював вікно напроти, у його сяйві морозні візерунки раз у раз червоніли, синіли і багряніли. Краплі замерзлої води, просто під вікном, почали танути.

Насувався вечір, вода в казанку клекотіла. Незабаром з чергової своєї прогулянки, на які він котрогось дня вибирався — ніхто до пуття не знав навіщо, — повернувся Баранович. Він увійшов, тримаючи кожушок на руці, застромивши рукавиці за пояс. (У нього була звичка знімати їх перед дверима — щось на кшталт ввічливості.) Кожному з нас він подав руку зі звичайним вітанням: «Дай Бог здоров’я!» Потім скинув шапку і перехрестився, після чого пішов до кімнати.

Згодом ми вечеряли, як завжди, вчотирьох. Всі мовчали, наче води в рот понабирали. Стукав маятник годинника з зозулею, наводячи на думку про птаха, що випадково залетів сюди з чужинецьких країв. Можна було тільки дивуватися тому, що він не замерз. Баранович, який звик до наших щовечірніх балачок за столом, крадькома вдивлявся в наші обличчя. Нарешті він підвівся, несподівано і не так повільно, як