Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

хвилин нашого полону він перейняв командування всіма нами, нашим зводом. Чого тільки не навчишся, Божою ласкою, від коней, якщо ти — дрожкар! До того ж жидівський зі Золочева…

Про манівці і биті шляхи, якими ми добиралися до Сибіру, я не розповідатиму. Дороги й роздоріжжя розуміються самі собою. За шість місяців ми опинилися у В’ятці.

XXI

В’ятка лежить далеко в Сибіру, на березі річки Лєна[17]. Подорож тривала півроку. На цих довжелезних дорогах ми забули лік дням — незліченні й нескінченні, тягнулися вони один за одним. Хто порахує коралі у разках намиста, коли їх цілих шість? Так і ми тяглися шість місяців. У вересні нас захопили в полон, коли ж ми прибули на місце, надворі стояв березень. У віденському Ауґартені, певно, вже цвіли кущі бобчука. Незабаром ширитиме свої пахощі бузина. Тим часом тут річкою пливли величезні крижини, хоча у найширших місцях її можна було перейти бродом, і то не замочивши ніг. За час вимушеної подорожі троє людей з нашого зводу померло від черевного тифу. Чотирнадцять спробувало втекти, шестеро з нашого конвою дезертувало разом з ними.

Молодий козацький хорунжий, який командував транспортом на останньому етапі, змусив нас чекати в Чірайні: йому треба було піймати втікачів і дезертирів. Звали його Андрій Максимович Красін. Поки його патрулі нишпорили місцевістю, шукаючи втікачів, він смалив зі мною у карти. Розмовляли ми французькою. Красін пив самогонку, яку йому приносили поодинокі у цих місцях російські поселенці, пив зі своєї похідної фляжки у формі гарбуза, він був довірливий і вдячний за кожен хороший погляд, яким я його ущедрював. Мені дуже подобалось, як він сміється, його міцні, сліпучі зуби під короткими, чорними вусами й очима, які перетворювалися на іскорки, щойно він примружувався. Він насправжки опанував мистецтво сміху. Йому можна було б, наприклад, сказати: «Будь ласка, посмійтеся трохи!», і він одразу заходився реготом — голосним, щедрим, шляхетним! Одного разу патруль упіймав втікачів. Насправді тільки вісім з двадцяти. Решта, певно, заблукала, встигла десь заховатись, а може, й вильнула денцем. Андрій Максимович Красін грав зі мною у тарок[18] у станційному бараку. Він наказав конвою підвести затриманих ближче до нас, замовив їм чай і коньяк і мені загадав, оскільки я був наразі у його волі, визначити кару не лише для людей з мого рою, а й для двох схоплених російських дезертирів. Я сказав йому, що не знаю дисциплінарного статуту його війська. Спершу він просив мене, тоді погрожував, врешті-решт я сказав:

— Оскільки я не знаю, яку кару слід визначити за вашими законами, то наказую усіх від кари звільнити.

Він поклав пістолет на стіл і мовив:

— Ви змовляєтесь. Я вас заарештую і накажу вивести звідси, пане лейтенанте!

— Невже ми не дограємо партію до кінця? — запитав я, дістаючи карти.

— Звісно, — відрубав він, і ми продовжили гру, а солдати стояли навколо нас — конвойні й австріяки. Він програвав. Я завиграшки дозволив би йому себе перемогти, але не на жарт побоювався, що він це помітить. За властивої йому пустотливості недовіра тішила його більше за сміх, і в ньому завше жила готовність попустити підозрі. Тим-то я не заважав йому програвати. Він насупив брови і вже з такою злобою глянув на офіцера, який командував конвоєм, наче збирався за хвилю наказати розстріляти всіх вісьмох. Я сказав йому:

— Посмійтеся трішки!

Він розсміявся — щедро, шляхетно, засвітивши усіма зубами. Я вже подумав, що врятував цю вісімку.

Сміявся він хвилини дві, раптом своїм звичаєм споважнів і наказав молодшому офіцерові: «У наручники всіх вісьмох! Вільно! Чекайте на мої подальші розпорядження».

Відтак, коли бідолахи вийшли з барака, він заходився тасувати карти.

— Хочу відігратися, — заявив він.

Ми почали нову партію. Він програв удруге. Лише тепер юнак відклав пістолет, підвівся, кинув: «Я зараз!» — і зник. Я залишився сидіти; у кімнаті запалили дві олійні лампи, так звані гасівки. До мене підійшла хазяйка, з тубільців, і подала нову склянку чаю. У свіжому чаї плавало старе кружальце цитрини. Власниця була завширшки з корабель. Але на її устах розходилася по-дитячому довірлива і по-материнському тепла посмішка. Коли я вирішив витягти зі склянки старе бридке кружальце, вона застромила в чай два своїх товсті пальці і витягла цитрину. Я подякував їй поглядом.

Я поволі сьорбав гарячий чай. Хорунжий Андрій Максимович не повернувся. Було вже пізно, і мені треба було назад у табір, до своїх людей. Я вийшов з дверей на ґанок, і кілька разів голосно погукав його. Нарешті він відповів. Ніч стояла морозна і така холодна, що я спершу подумав: мій крик, щойно вилетівши з моїх уст, одразу замерз і не долетів до того, кого я кликав. Я глянув на небо. Здавалося, що не воно привело на світ срібні зірки, а їх поприбивано до небесного склепіння, наче блискучі цвяхи. Могутній вітер зі сходу, задавивши, наче тиран, інші сибірські вітри, забивав дух, позбавляв серце сили битися, засліплював очі. Відповідь хорунжого на мій поклик, донесений таки до мене на крилах лютого вітру, здавалося, була мені за втішне послання людини, що вперше подала звістку за довгий час, хоча я постояв на дворі у темряві негостинної ночі, може, яку хвилину. А втім, це послання виявилося сумним. Я повернувся до казарми.

Горіла єдина лампа. Вона не освітлювала кімнату, вона лише згущала темряву. Вона нагадувала якесь яскраве, крихітне ядро важкої круглої пітьми. Я сів поряд з лампою. Раптом тишу збило кілька пострілів. Я вибіг. Луна пострілів ще не стихла. Здавалося, вони досі кудись котяться під крижаним неозорим небом. Я прислухався. Ніщо більше не ворушилося,