Соломія Павличко - Теорія літератури

* * *

У зв’язку з темою жорстокості, втіленої в мові, цікаво згадати статтю німецького філософа Мартина Гайдеґера «Гельдерлін і сутність поезії». В цій статті Гайдеґер, котрий у своїй філософії приділяв велику увагу питанням літератури і мови, виходить з кількох тез Гельдерліна, якого вважає поетом, що збагнув саму сутність поезії. Одна з них: поетична творчість — це найневинніше із занять. Наступна: мова — найнебезпечніше з благ. Гайдеґер намагається пояснити ці тези, а також зв’язок між ними.

Отже, перше запитання: наскільки невинною є поезія? «Поезія народжується в скромних шатах гри. Нічим не пов’язана, вона створює свій світ образів. Але, як замкнена у собі, вона й не виходить за межі уяви. Тому всі її акції, які могли б значно підірвати нашу невинність, стають нечинними. Отже, поезія безневинна, вона не має ніяких реальних наслідків, бо є лише словами. Поезія неначе й бездіяльна, вона ніяк не втручається у світ дійсного, щоб якось його змінити. Поезія — це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова…»[1007]

Коли Гайдеґер говорить про мову як «найнебезпечніше із благ», йдеться про філософський зріз небезпеки. «Небезпека — це загроза для буття з боку сущого…. Тільки мова вибудовує простір, в якому під загрозою є все буття, простір, в якому можна заблукати…»[1008] Мова є благом у тому сенсі, що вона є знаряддям порозуміння: «Вона є знаряддям, яким людина володіє, як і багатьма іншими, однак мова взагалі створює можливість самого перебування у відкритості сущого»[1009].

Мова як небезпека, мова як інструмент кари, насильства, вбивства є однією з багатьох філософських тем роману Умберто Еко «Маятник Фуко». Смерть видавців міланського видавництва «Гарамон» Якопо Бельбо та Діоталеві, загроза, котра в кінці роману нависає над їхнім другом Казобоном, є покарою за літературно-історичну гру. На основі уривків думок і текстів і з метою залучення до видавництва нових авторів вони вигадують План світової змови, який нібито існує впродовж тисячоліть. План виявляється переконливим, і химерні члени езотеричного, містичного світу, різноманітні сатаністи, окультисти, маги вимагають його від видавців. Якопо Бельбо помирає на маятнику Фуко в паризькому Сховищі, відмовившись видати план. У його ворогів немає фантазії виявити, що план є вигадкою. Якопо так само відмовляється повідомити їм цю правду, виявляючи цим до них свою інтелектуальну зневагу.

Тим часом інший герой роману, Діоталеві, ще один інтелектуал-видавець, одержимий рабинською мудрістю, помирає від раку. Він вважає, що його смерть є частиною тієї самої покари, яка невдовзі наздожене Бельбо.

У своїх передсмертних міркуваннях Діоталеві, який впродовж життя шукав істину в Торі та Кабалі, ділиться з друзями припущенням про причину своєї близької смерті:

«Ми згрішили проти Слова, Слова, яке сотворило й підтримує світ. Тепер тебе за це покарано, як покарано й мене. Між мною і тобою різниці немає»[1010].

Діоталеві вважає, що Тора, будь-яке писання створює світ. Тому всяке письмо священне в сенсі тієї влади, яку воно має над світом. Безвідповідальне писання загрожує світові. Воно є, по суті, формою насильства. Насильство над текстом приводить до насильства над світом: «Перемішувати літери Книги означає перемішувати світ. Цього не можна уникнути. Це стосується будь-якої книги, навіть букваря. Хіба ті люди, як-от твій доктор Ваґнер (йдеться про французького психоаналітика, в образі якого вгадується видатний сучасний психоаналітик Жак Лакан. — С. П.), не говорять, що той, хто грається словами, анаграмує їх, перекручує мову, має зло в душі і ненавидить свого батька?»[1011]

Діоталеві пов’язує світ, книгу (писання) і тіло. Маніпуляції зі словами, на його думку, привели до маніпуляцій зі світом, а останні, в свою чергу, змінили його тіло. Клітини цього тіла почали жити за відмінними законами, відмінним Планом, тобто прийшла хвороба, яка в фіналі вбила тіло. «Чи замислювався ти коли-небудь над тим, що риторичний термін „метатеза“ схожий на онкологічний термін метастаз?..»[1012] В обох випадках ідеться про зміну, переміщення, мутацію. Зміна слова веде до зміни тіла.

Ідеї Мартина Гайдеґера та Умберто Еко могли б служити своєрідними поширеними епіграфами до теми вербального, дискурсивного, метафоричного насильства і до його влади над реальною ідеологією, думками, історією.

1999

Марґінальність як об’єкт теорії

Проблема марґінальності в останні десятиліття дебатується чи не всіма гуманітарними та соціальними науками: філософією, антропологією, історією, літературознавством, соціологією, психологією та ін. Вона стосується методологічних зсувів, які відбулися в цих науках за останні роки, або, точніше, теоретичних пошуків кожної з цих наук, а також глобальних теоретичних шукань гуманітарних та соціальних наук у цілому. Отже, проблема має виразно міждисциплінарний характер. Водночас вона не становить окремої дисципліни, залишаючись сферою методології досліджень, однак такою важливою, що викликає до життя нові наукові напрями.

Марґінальні суспільні групи, люди «дна» стали об’єктом зацікавленого вивчення істориків, марґінальні стани або відхилення від так званої психічної норми досліджуються психологами та соціологами, літературознавці зосереджують свій інтерес на марґінальних особливостях текстів, які часто перебувають у певному конфлікті з так званими головними ідеями чи компонентами цих текстів.

Дослідження марґінальності є надзвичайно складною теоретичною вправою. За справедливим зауваженням російського соціолога Володимира Каганського, «проблема марґінальності погано окреслюється і складно втримується: рефлексії простіше і звичніше відбуватися над тим, що має ясне місце, уже перебуває в центрі»[1013].

Головні західні теоретики другої половини XX століття Клод Леві-Строс та Жак Дерида, Мішель Фуко та Едвард Саїд міркували з приводу продуктивності різноманітних марґінесів. Постколоніальні та феміністичні студії вийшли з принципової позиції загострення погляду на упосліджених, відсунутих на марґінес спільнотах. У першому випадку — це колоніальні чи, точніше, колонізовані, «неісторичні» нації, приречені імперським центром бути поза так званими «універсальними», європейськими канонами, в другому випадку — це жінки, «друга стать» (Сімона де Бовуар), яка упродовж віків залишалася об’єктом, вічним додатком, доповненням, фоном, однак ніколи не головною діючою особою, чи то як автор, чи як герой, чи як читач.

Навіть такий теоретик, як Михайло Бахтін, котрий ціле своє життя перебував поза маґістральними шляхами розвитку теоретичної думки, хоча залишив у цьому розвиткові вагомий слід, зазначив одного разу в контексті зв’язку літератури і культурних студій: «Найбільш напружене і продуктивне життя культури проходить на кордонах окремих сфер її, а не там і не тоді, коли ці сфери замикаються у своїй специфіці»[1014].

Бахтін, очевидно, не знав, що міркує в унісон із західними філософами і