Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Це означає, що визначення героїзму завжди залежать від культури і від часу. Донині артисти-лялькарі розігрують легенду про Олександра Македонського перед дітьми у віддалених турецьких селах. У місцевостях, де були його командні пункти і де його солдати вступали в шлюб з місцевими дівчатами, Олександра вважають великим героєм. А в місцевостях, які він підкорив у своїй невпинній жадобі правити світом, Олександра зображують великим лиходієм, хоча після його смерті минуло більше тисячі років[545].

Ба більше, щоб увійти в історію будь-якої культури, дії героя повинні бути засвідчені і збережені тими, хто вміє писати і володіє повноваженнями записувати історію або передавати її усно. У бідних, відсталих, колонізованих, неписьменних народів зазвичай майже немає загальновизнаних героїв, просто тому, що не залишилося доказів їхніх звершень.

ВИЗНАЧЕННЯ ГЕРОЯ І ГЕРОЇЗМУ

Героїзм ніколи системно не вивчався поведінковими науками[546]. Набагато краще герої і героїзм досліджувано у літературі, мистецтві, міфології і кіно. Є безліч зібраних даних про темні сторони людської природи: вбивства і самогубства, рівень злочинності, кількість ув’язнених, рівень бідності та кількість випадків шизофренії в тій чи тій групі населення. Але нелегко знайти кількісні дані про позитивну діяльність людини. Ми не ведемо облік того, скільки актів милосердя, доброти або співчуття відбувається у суспільстві впродовж року. Лише зрідка ми дізнаємося про героїчні вчинки. Тож такі відверто низькі показники змушують нас думати, ніби героїзм — рідкісне явище, а герої — справді виняткові люди. Попри це оновлений інтерес до важливості висвітлення доброти у людській натурі постав у нових дослідженнях, що із емпіричною ретельністю здійснюють представники течії позитивної психології. На чолі з психологом Мартином Селігманом і його колегами, цей рух зсунув парадигму в напрямку підкреслення позитивного у людській натурі і послаблення довготривалої зосередженості психологів на негативі[547].

Загальноприйнята на цей момент концепція героїзму наголошує, насамперед, на фізичних ризиках, але при цьому не приділяє належної уваги іншим аспектам героїчних вчинків, наприклад, шляхетності мети, ненасильницьким діям, самопожертві. Проаналізувавши людські чесноти послідовники позитивної психології створили набір із шести основних категорій доброчесної поведінки, які визнають майже в усіх культурах. Це такі категорії: мудрість і знання, хоробрість, людяність, справедливість, помірність і духовність. Серед них хоробрість, справедливість і духовність — основні ознаки героїзму. Духовність передбачає переконання і дії, що виходять за межі особистості.

Героїзм зосереджує нашу увагу на найкращих рисах людської натури. Всім нам подобаються героїчні історії, бо вони нагадують про те, що людина здатна чинити опір злу, протистояти спокусам, підноситися над посередністю, чути заклик до дії і слідувати йому, коли інші цього зробити не можуть.

Багато сучасних словників описують героїзм як «доблесть» або «сміливість», які своєю чергою визначаються як хоробрість, а вона знову повертає нас до героїзму. Однак у старіших словниках прагнули розрізняти концепти цих понять, виокремлюючи витончені відмінності у словах, які використовували для опису героїчних актів. Наприклад, у Повному тлумачному словнику англійської мови Вебстера (Webster’s Revised Unabridged Dictionary) видання 1913 року героїзм пов’язується з хоробрістю, сміливістю, стійкістю, доблестю, відвагою і відчайдушністю[548]. Частину запису для кожного слова займає пояснення, адже редактор намагався упевнитися в тому, що читачі розуміють, як ці слова різняться одне від одного.

Хоробрість — це та твердість духу та піднесення душі, які зустрічають небезпеку без страху. Сміливість — це зухвала та стрімка хоробрість, як у людини, яка, бачачи мету, виявляє хоробрість у зухвалих діях. Стійкість завжди розуміли як «пасивну хоробрість» і складається із звички наражати себе на небезпеку та переживати біль із непохитним і незламним духом. Доблесть — це хоробрість, яка проявляється у війні (проти живих опонентів) і не може бути використана до одинокого військового; цей термін ніколи не використовується фігурально. Відвага — це тверда, непохитна хоробрість. Відчайдушність — це авантюристична хоробрість, яка поборює небезпеку з високим та піднесеним духом.

Словник продовжує пояснювати, на прикладах у виносках, що людина може проявити хоробрість, стійкість або доблесть як у звичних ситуаціях життя, як і на війні. Відчайдушність, сміливість, відвага проявляються в стані війни. Відчайдушність відноситься лише до бойових дій; сміливість може бути виявлена у сутичці один на один. Відвага — в атаці чи у захисті, але врешті захист може перейти в атаку. Героїзм може виявлятися в усіх цих різновидах хоробрості. Героїзм — зневага до небезпеки, але не через легковажність чи її нерозуміння, а через благородну відданість великій меті і просто впевненість у своїй спроможності зустріти небезпеку задля такої мети[549].

ВОЄННІ ГЕРОЇ

З історично погляду більшості прикладів героїзму наголошується на сміливості, що передбачає сміливість, відвагу і ризик отримання серйозних поранень або смерті. На думку психологів Еліс Іглі і Селвина Беккера, комбінація хоробрості та благородності цілі, а не просто сміливість, визначають, чи вважатиметься людина героєм[550]. Ідея благородства в героїзмі часто невловима і не може бути виражена словами. Зазвичай, готовність ризикувати життям і здоров’ям або йти на особисті жертви помітити набагато легше. Ідеал героя війни завжди служив темою безлічі історій, від стародавніх епосів до сучасної журналістики.

Ахіллеса, який командував грецькими військами під час Троянської війни, часто вважають архетипом героя війни[551]. Поведінкою Ахіллеса у бою рухала відданість військовому кодексу, що визначило його дії як доблесні. Його дії були героїчними, його головним бажанням було прагнення до слави і популярності, які назавжди зроблять його безсмертним в пам’яті людей.

Історик Люсі Хьюз-Галлет стверджує, що «герой може пожертвувати собою заради того, щоб інші могли жити, або щоб самому назавжди залишитися в пам’яті інших... Ахіллес віддасть усе, навіть життя, щоб довести свою неповторність і таким чином наповнити своє життя сенсом і уникнути забуття»[552]. Бажання ризикнути своїм фізичним буттям в обмін на пам’ять і визнання наступних поколінь може здаватися пережитком іншої епохи, але і сьогодні це варто із повною серйозністю розглянути в нашій оцінці сучасної героїчної поведінки.

Таке традиційне уявлення про героя передбачає, що у ньому є щось особливе. Хьюз-Галлет пише: «Є люди, — писав Арістотель, — настільки богоподібні, настільки виняткові, що вони природним чином, по праву своєї видатної обдарованості, виходять за рамки будь-яких моральних суджень або законів: «Немає такого закону, який би підпорядковував собі людей такого калібру: вони самі і є закон». На цій концепції Арістотеля засноване наступне визначення героїзму: «Героїзм — вираз величного духу. Він пов’язаний зі сміливістю, цілісністю і зневагою обмежувальних компромісів, за допомогою яких боягузлива більшість управляє своїм життям — якості, які всі ми визнаємо благородними... [Герої]