Станіслав Стеценко - Війни художників

маєте, дідько б вас?! — помітно, що Лілія щиро розізлилась.

— Ви про що?

— Ця ваша стара, заграна платівка про НКВС, — свій спалах гніву дівчина придушила. Сваритися з Гущенком, здається, не входило у її сьогоднішні плани.

— Вибачте. Цей Париж, у якому я знаю кожен завулок, зараз топчуть солдатські чоботи. Ось чого я сумую! Я дивився кінохроніку — вгодовані, чудово екіпіровані солдати вермахту й обірвані, брудні французькі біженці. Яка жахлива несправедливість! — Гущенко стукнув кулаком по дерев’яному поручню.

— Вам їх шкода?

— Так! Де чудово озброєна останніми зразками зброї французька армія? Дідько б її! Де неприступна «лінія Мажино», де нездоланні голландські канали? На бельгійських, голландських, французьких вулицях солдати вермахту горлають «зіг хайль!» Світ котиться до пекла! Ось, — Гущенко махнув рукою у бік гучномовця, що репетував на стовпі:

«Париж був містом розпусти, корупції й капіталу, містом, де євреїв пускали в будинки парижан, а нігерів — у салони та крамниці. Такий Париж не потрібен Європі й ніколи більше не відродиться! Водночас верховне командування вермахту, на виконання вказівки великого фюрера, обіцяє, що поводження німецьких солдатів «буде відрізнятися від поводження французів у Рейнській області й у Рурі, як день від ночі».

— А що, в Парижі був парад німецької армії?

— Ні, не було. Тільки що Геббельс повідомив, що фюрер заборонив парад у Парижі.

— Чому?

— Гадки не маю.

* * *

№ 1167 від 17 червня

Відправлено: Москва, 18 червня 1940 — 01 год. 40 хв.

Одержано: 18 червня, 1940 — 04 год. 05 хв.

Шуленбург — Ріббентропу

Дуже терміново!

Молотов запросив мене сьогодні ввечері в Кремль і висловив найтепліші вітання радянського уряду з приводу блискучої перемоги німецьких збройних сил над Францією. Далі Молотов інформував мене про радянські дії стосовно прибалтійських держав. Він послався на аргументи, наведені в радянських газетах, і додав, що треба покласти край усім інтригам Англії й Франції, які намагаються посіяти недовіру й суперечки між націонал-соціалістичною Німеччиною й Радянським Союзом у прибалтійських країнах.

Для переговорів про формування там нових урядів СРСР відправив наступних особливо уповноважених осіб: у Литву — заступника народного комісара іноземних справ Деканозова; у Латвію — Вишинського, представника Ради Народних Комісарів; в Естонію — ленінградського партійного лідера Жданова.

* * *

Газета «Правда», 18 червня 1940 року

«Збанкрутілий уряд президента Франції Рейно втік з Парижа до Бордо і пішов у відставку. Почав формуватися новий уряд Петена, що відразу запропонував Німеччині перемир’я. У відповідь фюрер німецького народу Адольф Гітлер заявив, що Німеччина запропонує Франції найм’якші умови миру».

* * *

Гущенко вкотре зателефонував Кузелі з телефону-автомата й, отримавши стандартну відповідь «професор хворий», пішов бродити Берліном.

Йому було сумно. Він волів самотності. День був таким чудовим, і сонце світило так не по-весняному спекотно, а десь гриміли гусениці танків і лунали вибухи, перетворювалися на пил цілі будинки. Можливо, саме зараз помирали люди, дорослі і діти. Багато людей. Блукав близько години. І раптом вийшов до знайомого місця — захованого між розкішними будинками кафе «Три слони», куди привозила його баронеса.

Він увійшов, сів за прозорий столик у кутку біля колони, очікуючи кельнера. Але враз був змушений ледь не втиснутися в стіну, проклинаючи випадковості, які так часто трапляються в цьому світі: з кімнати, де грали в рулетку, раптом з’явилася та, кого він хотів сьогодні бачити найменше, — баронеса Зігфрід з незнайомцем. Гущенко намагався злитися з колоною, але пара, схоже, була так захоплена одне одним, що не помітила його. Зріст супутника баронеси був під метр вісімдесят. Без сумніву, це був один з найефектніших чоловіків, яких Гущенко коли-небудь бачив. Він був стрункий і широкоплечий. Чудовий темно-сірий костюм сидів на ньому, як влитий. Парочка, обійнявшись, дивлячись одне одному в очі, повільно пройшла повз нього. На баронесі був темно-зелений костюм — спідниця й жакет. Вдалий крій максимально приховував зайву пишність баронеси. Ефектний капелюшок ледь прикривав укладене у високу зачіску волосся. Словом, навіть з одягу помітно було, що в парочки якесь свято. А якщо не свято, то любовне побачення, рівнозначне святу для обох. Коли вони пройшли повз Гущенка, йому здалося, що він відчув запах її парфумів «Нічний нарцис». На виході чоловік зняв руку з плеча баронеси. Вона щось сказала йому, прихилившись до плеча, і торкнулася пальцями його щоки. Це, схоже, була мить прощання. Чоловік пішов до новенького сірого «хорха», а баронеса озирнулася, ковзнула поглядом по залу і, врешті, помітила Гущенка.

Вона швидко штовхнула двері, підійшла до його столика, відсунула стілець і сіла. Поклавши руки на скатертину, підвела очі й тихо сказала:

— Салют, гер Гущенко! Що це ви тут робите на самоті?

— Салют, — посміхнувся Гущенко у відповідь. — Уже не на самоті. Сподіваюся, вам тут не душно?

— Ви про що? — здивувалася баронеса.

— Про нещодавній стриптиз.

Вона щиро розсміялася:

— Розслабтесь, ми ж тут не самі. От якби ми знову опинилися тет-а-тет, то хто знає. Як ви вже помітили, я жінка гаряча.

Вона дістала із сумочки пачку сигарет. Гущенко спостерігав, як вона прикурює. Коли підійшов кельнер, запитав:

— Ерзац-кава, шнапс, коньяк?

Вона вибрала коньяк. Він замовив коньяк і собі. Лені, випрямивши спину, уважно вивчала, як димить сигарета.

— Мабуть, я повинна вибачиться? — тепер вона уже дивилася вбік. І посмішка повільно сходила з її обличчя.

— Прошу, — відповів він