Станіслав Стеценко - Війни художників

— То в чому ж річ?

«Я ж не буду розповідати тобі про Шурика і про Марію. Ти не зрозумієш», — думає Гущенко, дивлячись на здивованого й розчарованого Клейста.

— Але ж ви колись погодились працювати на Ради, коли жили в Німеччині! Ризикували життям. Не маючи дипломатичного прикриття. Не з великої ж любові до товариша Сталіна?

— Я втомився повторювати, що не розумію, про що ви говорите. Не уявляю, хто міг вигадати про мене подібну дурню!

Із грудей Клейста вирвалося зітхання:

— Це помилкове рішення, — він востаннє затягнувся сигаретою, загасив недопалок у попільничці.

— Можливо. Але таке воно, моє рішення, — розвів руками Гущенко.

— Добре, будемо вважати, що цієї розмови не було, — похмуро сказав Клейст. Роздратовано ляснув долонею по столу. — І раджу вам не говорити про нашу розмову пану Кобулову. Бо вас відразу відправлять до Росії. З непередбачуваними наслідками, — Клейст простягнув Гущенкові руку. Вона була холодна, волога і м’яка. Схожа на руку потопельника, якого щойно дістали з теплої річки.

— Так, справді, вечір не з найприємніших, — погодився Гущенко, відповідаючи на потиск. — Чесно кажучи, мої надії побачити якийсь екзотичний танок живота або виграти трохи в рулетку зазнали цілковитого краху.

Магнітна стрічка добігла кінця, й офіцер, відповідальний за запис розмов у салоні Кіті, зупинив магнітофон.

У підвальній кімнаті салону сиділи Шелленберг і Клейст.

— Значить, він відмовився, — розчаровано сказав Шелленберг. — Так я і думав.

— Чому? — здивовано кинув на нього погляд Клейст.

— Радянських агентів дуже добре обробляють ідеологічно. Гроші для них не такі важливі. Їх у СРСР немає на що витрачати. Впевнений, що комедію з порізом руки він розіграв.

— Хіба то не могло бути випадковістю?

— Могло бути. А могло й ні. Я схиляюся до другого варіанту. І ще, геносе Клейст, наша ідея використати у якості принади вашу секретарку була не найкращою. Я вважаю, вона була занадто нахабною.

— Чому він відмовився від неї? Висока мораль? Але ж він довго жив у Франції. Як на мене, він більше француз, аніж радянський громадянин.

— Я теж на це сподівався.

— То в чому проблема? Вона гарна жінка, ви ж самі схвалили її кандидатуру.

— Так. Але час іде, з’являється нова інформація. Думаю, з вашою секретаркою не все так просто. Скажіть, на ваш погляд, чи не могла вона якимось чином, може, поглядом чи жестом попередити цього Гущенка, що це провокація.

— Це неможливо. Хіба що у вас є щось на Лені, що мені невідоме.

— Не зовсім так. Прямих звинувачень немає. Є один сигнал. Я радив би вам за нею приглянути, не ображаючи даремними підозрами. Скажіть, чи не висловлювала вона колись невдоволення режимом?

— Не верзіть дурниць, Шелленбергу. Вона віддана партії й фюреру.

— Хай буде так, — погодився Шелленберг. Правда, в його словах не було упевненості.

— Обіцяйте не реагувати на ваш ідіотський сигнал без узгодження зі мною, — попросив Клейст.

— Я можу вам це гарантувати, гер Клейст. У свою чергу зауважу: інформація про сигнал є цілком таємною. В тому числі й для баронеси Лені Зігфрід. Незважаючи на близькі, я маю на увазі товариські, стосунки, що є між вами.

14 червня 1940 року, 12 год. 35 хв.

Берлін

Берлін знову тріумфував. Уранці 14 червня німецькі війська увійшли в Париж. Діючи майже авантюрно і дуже жорстко, вермахт за місяць виконав операцію під кодовою назвою «План “Гельб”»: розгромив війська Бельгії, Голландії, наймогутнішу на континенті армію Франції й британський експедиційний корпус. З дня на день очікувалась офіційна капітуляція французів, їхня армія була деморалізована, і її розрізнені частини спішно втікали на південь і через Ла-Манш в Англію. Майже сто тисяч французів загинуло, близько мільйона потрапили в полон. Величезну роль у перемозі німецької зброї, як не дивно, відіграв авантюризм і слабка компетентність у військових питаннях Адольфа Гітлера. Він змусив своїх воєначальників воювати проти правил — спрямувати танкові частини через лісисті Арденни, що вважалися неприступними для танків, кинути у прорив танкові дивізії, позбавлені підтримки піхоти, що було нечувано! Саме тоді фюрер німецького народу повірив у свій геній і божественну місію.

Берлін святкував перемогу. В автівки із солдатами кидали квіти. Радіо вже з 12-ї години захлинається від безкінечних звуків фанфар і виступів Геббельса. Геббельс голосом, що зривався від захвату, викрикував:

«Повний крах усього французького фронту від Ла-Маншу до «лінії Мажиноу-Монмеді». Переможні німецькі війська входять у Париж!»

Диктор повідомив, що німецьку армію за дорученням Сталіна привітав Молотов.

Гущенко вийшов на балкон готелю — на вулиці під гучномовцем зібралося близько 50 осіб. Вони слухають диктора, обнімаються, сміються і захоплено тиснуть один одному руки.

— Що з вами? — запитала Лілія, яку Гущенко не бачив уже кілька днів і яка саме вийшла за ним на балкон. — У вас таке обличчя, ніби ви зібралися плакати.

— Нічого особливого. Париж капітулював. Червоний прапор зі свастикою майорить над Ейфелевою вежею і президентським палацом, — з відвертим сумом сказав Гущенко.

— Це вас так турбує? — здивована Лілія сперлася поряд на поруччя.

— Вам не зрозуміти, Ліліє! Це місце, де пройшли найкращі роки мого життя! Прошу про це, звісно, не повідомляти в НКВС.

— Не верзіть казна-що! — вона відразу ображено надула губи і відвернулася.

— Я виправлюся! Кращі роки пройшли, звісно, у Москві, але на другому місці все ж Париж.

— За кого ви мене