Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

вашу потилицю. Там був якийсь слиз. Ось, — Бенедіктов показав мені. Слиз майже не виріс. Здається, він намагався пускати корінці у мою черепну коробку, але всі ці вирости померли, він так і не зміг в’їстися у мене.

— Це добре, — прохрипів я. — Рану зав’язали?

— Так, тепер вам необхідний спокій.

— Який там спокій! — Я спробував підвестися.

— Іване Карповичу, ви що! Не можна! — Бенедіктов спробував мені завадити.

— Треба, — відштовхнув його. Лікар кинувся до мене. — Тихо! — зашепотів на нього. — Якщо хочете вижити, то слухайте мене! Подивіться, чи є ефір.

Лікар побіг до шафи з ліками.

— Є!

— Беріть. І рушник якийсь або серветку, — наказав я.

Посидів трохи на операційному столі. Нудило, паморочилося. Зле.

— Підтримуйте мене, і ходімо.

Бенедіктов підхопив мене і повів. Ми зайшли по Олександру, звільнили її, тепер подружжя тримало мене з двох боків. Далі обережно піднялися нагору. Біля сходів на другий поверх, де, здається, була спальня Лавессі, стояв слуга. Чергував. Я пішов до нього, намагався не хитатися. Слуга спокійно дивився на мене, потім побачив на лівій руці рушник, здивувався і отримав удар у груди. Сильний удар, від якого він роззявив рот і вирячив очі. Я сунув рушник із ефіром під ніс, почекав, поки хлопець знепритомніє. Сам ледь теж не знепритомнів. Сидів на східцях, відпочивав. Бенедіктов за моїм наказом роздяг слугу і увібрався в його форму. Слугу ж зв’язали простирадлами і сховали під сходами. Далі пройшли до кабінету. Я знайшов ті кнопки, якими Лавессі всім керував. Побачив якийсь перемикач із написами латиною. Покликав Бенедіктова.

— Що тут написано? — показав йому.

— Це французькою. Покора, обожнювання, ненависть, радість, жах, — прочитав лікар. — Що це таке?

— Тихо! — наказав я, бо почув кроки. Ще один слуга. Довелося вдарити його глобусом, нічого іншого під рукою не було. Затягли у кабінет, я наказав перевдягнутися і Олександрі. — Треба озброїтися. Про всяк випадок. Пошукайте у шафах.

Бенедіктови розійшлися шукати, а я присів. Натиснув на велику зелену кнопку, на яку натискував Лавессі, коли ми з ним розмовляли. Потім установив перемикач на «ненависть». Найбільш можливу ненависть.

— Іване Карповичу, це ваш? — спитала Олександра і показала мій браунінг.

— Мій! — прошепотів я.

— Тут багато зброї!

— Беріть і собі про всяк випадок. — Я хотів підвестися, але мене зробилося зле. — Тримайте мене!

Бенедіктов підхопив мене, я взяв у Олександри браунінг, набоїв там не було. Як я вистріляв, так і залишилося. Запхав його в кишеню штанів, а сам узяв револьвер із набоями.

— Тепер ходімо до чорного ходу, — наказав я.

— Як ходімо? А професор? Лавессі! Його ж треба покарати! — сказала Олександра.

— Його покарають, не хвилюйтеся, — запевнив я.

— Що він тут робив? — спитав лікар.

— Потім розповім. Ходімо.

Вони допомогли мені вийти чорним ходом. Далі ми пройшли до гаража. Побачили двох слуг, які ходили навколо огорожі, стерегли, щоб ніхто не проліз. Слуги пройшли, я відчинив двері.

— Хтось уміє керувати авто? — спитав я, бо на власні сили не сподівався.

— Я вмію! — сказала Олександра, сіла за кермо.

— Відчиняйте ворота, лікарю, — наказав я.

Він відчинив, Олександра завела двигун, ми виїхали і поїхали геть. До воріт. Я дивився назад. У будинку не запалилося жодне вікно. Біля воріт стояло двоє слуг у кожухах. Я вийшов до них.

— Їдемо до Петербурга. Наказ професора, — твердо сказав їм. Один побіг відчиняти ворота, а інший почав щось записувати у журнал. Я оглушив спочатку його, а потім товариша.

— Ну що, їдьмо? — спитав Бенедіктов, він весь тремтів.

— Зараз, почекаймо.

— Чого? — не зрозумів лікар.

— Відплати. Дивіться, — я показав на будинок Лавессі.

Звідти почувся якийсь шум. Дивний, схожий на багатоголосе виття. Ось запалилося вікно нагорі. Окрема башта, мабуть, саме там була спальня Лавессі. Потім світло запалилося нижче, на другому поверсі. Мабуть, професор пішов подивитися, що діється. Потім постріли. У Лавессі, виявляється, була з собою зброя. Чотири постріли і крик, страшний крик чоловіка, якого рвуть на шматки. Потім із вікон почали вистрибувати люди, вони верещали і билися один з одним.

— Тепер їдьмо, — наказав я і знепритомнів.

Воля!

енедіктов відвіз мене до себе додому і доглядав наступні дві доби, які я проспав. Коли ж нарешті прокинувся, лікар сидів біля мене з дружиною.

— Нарешті, Іване Карповичу! Я вже почав хвилюватися за вас!

— Що з Лавессі?