Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

у його хаті влаштувала школу, то скажіть, Іване Омеляновичу, чи у змозі ви оплатити отому шушвалкові орендну плату за п’ять років і повернути хлопцеві все разом із оплатою зносу?     

- За законом, його місце в інтернаті, Варваро Степанівно! Нащо нам зайвий рот?

- А по-моєму, його місце там, де його майно, інвентар, тяглова сила і млин! – аж гримнула на голову Варвара Степанівна.  – Попереджаю, невиконання цього розпорядження ВУЦВиКу, крім решти ваших злочинів, грозить вам ув’язненням! Я цього не хочу, отже, ви припините грабувати радгосп, станете хлопцеві опікуном, він житиме в хаті-читальні на тартаку. Там за три доби побілиться кухонька, буде ліжко з постелею, стіл, пару стільців. Янчук буде отримувати сухим пайком харчі від вас помісячно, одіж, гас, дрова, доглядатиме будинок, відвідуватиме школу, вечорами видаватиме газети й журнали відвідувачам, сторожитиме дім вночі і вдень... І не інакше! Через три доби я відвідаю читальню і перевірю, як ви його влаштували, і тоді не ображайтеся, коли будете покарані і за пограбування майна комуни, яке за ці три дні маєте повернути, і за ігнорування наказів згори й саботаж влади у місті...

- Що я мушу повернути радгоспові? Я... – чогось не почув Янчук. 

- Все, що ви взяли додому та роздали іншим, разом із ковдрами, подушками та перинами черниць, їх сукном, полотном і навіть медом!

- Не зможу всього вернути.

- Зможете, як утямите, хто ви є зараз і що з вами буде тоді. Отож, виконуйте! Ставтеся до хлопця краще, ніж до своїх рідних дітей. Як буде потрібна поміч, дзвоніть мені, я вам допоможу через Голика, Ленського і Шерстюка, - Петро почув, як головиха встала, і мимоволі зсунувся аж на нижню сходинку.

- Нащо ж одразу через них?! – чути було переляканий голос голови радгоспу.

- Кличте сюди хлопця.

- Зайди, Янчук, у кабінет, - гукнув, відхиливши двері, Гармаш.

- Отже, Петре Янчук, - звернулася до нього Варвара Степанівна, як тільки переступив поріг. – Будеш мешкати в читальні, як за три доби там побілять і все залагодять. У тебе будуть ключі, приймеш за описом книжки, журнали, гасла, плакати, також лампи, інвентар, дрова та гас. Допускатимеш прибиральницю, щоб вона кожного дня там мила і прибирала, і у кухоньці теж. Комуна-радгосп забезпечить тебе помісячним харчуванням, одягом, шкільним приладдям. Опікуном твоїм буде товариш Гавриш Іван Омелькович, до якого, як і до решти комунарів, маєш бути чемним, слухняним і уважним. Я про тебе не забуватиму.

- Дякую і вам, Іване Омельковичу, і вам, Варваро Степанівно! Намагатимусь не підвести вас! – відчув Янчук клубок у горлі і, не питаючи дозволу, вийшов у сльозах із кабінету. Серце в нього калатало так, що аж задихався.

- Почекай мене у дворі! – гукнула йому вслід головиха. – Я хутко!

Було уже по обіді, коли нарешті вона вийшла з контори. Машини, яка їх привезла, у дворі не було. У затінку дерева, де вона досі стояла, спав холодок, а на самому вершечку сперечалися сороки й озивався одуд.

- А тепер підемо обідати до твого дядька Левка, як ти на це? – зовсім повеселіла головиха, доливаючи хлопцеві в душу свята й радості. – Водія з таратайкою я відпустила, то походжу трохи та подивлюся на світ білий, бо вже й забула, який він, - проворно йшла вона попереду до берега Тясмина.

“Невже ми оце йдемо до дядька Левка?.. Невже вона їхній обід їстиме?.. – мелькали у хлопцевому тямку питання під час мовчазної ходи. – Глузує з мене, напевно... Отам ми з Дмитром тамтого тижня купалися, а аж там був колись наш берег, і я носив качкам та гусям висівки у коритці та стріляв по них камінчиками із рогатки. Ото дурень!”

Під берегом головиха повернула до мосту, перейшла його та пішла стежкою, якою Петро стільки раз ходив, що й не порахувати. Стояла в осоці їхня колишня грядка, калина й лоза були якісь заламані, ледь виднілася стежечка до хати, куди за головихою подався й Петро.

Рідний город був запущеним і зарослим бур’янами, садки - із поодинокими яблуками й грушами на обламаному гіллі, хата-школа стояла закритою на замок, на журавлі не було ключа. Варвара Степанівна мовчки оглянула все те, вийшла на вулицю і направилася в бік дядькового Левкового двору. Петро ніяк не міг зрозуміти, для чого вона завернула у їхній двір, адже це було зовсім не по дорозі до дядька Левка.

“Таки до дядька йдемо! – радів хлопець. – Ото заздритиме Дмитро! – втішався він, завертаючи слідом за жінкою до дядькового двору. – А що, коли господаря немає вдома? – похололо в його грудях перед хвірткою. – Дмитро он біля кролів,” – на правах господаря Янчук відкрив каблучку з хвіртки і пропустив головиху першою.

- Добридень! Ти і є хвалений Дмитро? – лице товариша залила фарба. – Батько ж твій де?

- Батько? – не вірив своїм очам хлопець. – Пішли до діда Гната по серпа. Я можу покликати, це надалеко.

- Клич, хлопче, і швидко… Скажи, щоб ішов і не барився, - гукнула вслід Дмитрові, що стрімголов перелетів через перелаз.

Незабаром із-за паркану показалася згорблена постать дядька Левка, почувся його кашлюк, а вже коло перелазу забіліла маківка вигорілої Дмитрової голови.

Переступивши через перелаз, господар щось тихо наказав синові, змірив гостю очима: “Коли б не приснилося, не повірив би,” – і подав руку у відповідь на простягнуту Хорунжою.  

- Коли гора не йде до магомета, то Маномет, Левку, іде до неї, - усміхнулася гостя. – Прийшли пообідати, то чи дасте?

- Прошу до хати. Якщо заробили, то чому ж не дати! – пожартував господар, відкашлюючись.

- Заробили, Левку, чесно. Кажуть, правда, не кажи “гоп”, доки не перескочиш, - припрошена господарем, всідалася гостя в хаті на лаві.

Пахло кріпцем і в’ялими травами на долівці,