Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

Рухлива й діяльна вдача Петра Конашевича не мирилась з його нерухомістю: він відчував себе чи то в'язнем, чи то сповитим немовлям, і дух, бадьорий дух рвався з хворого тіла, шукав роботи, руху, боротьби.

— Пане лікарю, я цвіллю візьмуся, отак марніючи в ліжку, — скаржився він французові. — Навіщо ця мука? Я вже можу рухатися, навіть ходити.

Але лікар не довіряв зрадливій хворобі і суворо й невблаганно хитав головою:

— Не можна! Мсьє гетьман мусить довго лежати. Тепер не ран головна хвороба, а сертсе. Не можна квілювати і втомлювати його. Тсе дуже небезпечно.

І гетьман скорявся, і знов лежав дні і ночі, і з нудьги радий був кожному одвідувачеві.

Якось завітала до нього Галшка Гулевичівна. Вона схудла й змарніла за рік, дрібні зморшки гусячою лапкою зібралися в неї під очима. Помітно було, що якісь турботи гризуть її, і дійсно, майже з перших слів почала вона довго і нудно скаржитися на свої справи.

— Ох, ці кляті борги! Я позичила в патера Алоїзія триста флоринів, але процент росте на процент, і тепер я винна йому щось із п'ятсот. Пішла я до нього, а він: «Коли б це були мої гроші, я міг би відстрочити термін або зменшити ріст, але ж гроші нашого кляштору, а я, як пастир добрий, мушу дбати на користь і процвітання святої оселі, отже, робіть що завгодно, але я змушений вдатися до суду і стягнути з вас борг». О, клятий єзуїт, гірший від лихваря Аврума Шмойловича!.. Ні, правду кажуть люди, що важко жінці без чоловіка… Кожен готовий ошукати… Пішла я до Аксака. Адже ж зять і суддя, а він замість порятунку щось там базікає про закон. Ось тобі й родич!..

Галшка витягла хусточку і притулила до очей, потім несміливо і не дивлячись у вічі, попросила у Сагайдачного грошей.

Він дав їй потрібну суму, дещо порадив і був майже радий, коли вона пішла.

Хома Причепа вдень і вночі пильнував свого вихованця. Як і колись, називав його «бісовою дитиною», але тепер якось сумно і болісно бриніли ці жартівливі слова. Він давав йому ліки, годував його і позирав на Настю з неприхованою ворожістю, а щоб розважити хворого, розповідав йому всі міські новини.

— Відтоді, коли повернувся з Московщини пан Одинець з царською грамотою, багато стало в Києві московитів. Влітку — прочани сунули до печерських угодників, та не поодинці, а цілими ватагами, а зараз, узимку, купець за купцем саньми їде. У неділю привіз купець Семибратов хутровину. Багатющий купчина. Поруч з магістратом хату купив — пам'ятаєш ту, що з великими зеленими ворітьми? Зайшов я до нього в крамницю подивитися. Ух і хутровина ж у нього! Соболі — чатами ніжніші за шовк. А песці!.. Та не такі, як у нас, а білі-білі як сніг. Просто замети на прилавку лежать. Є ясно-сірі, блакитнуваті. І горностаї є, і хохулі, і куниці. А бобри! Та наші бобри проти московських і півшеляга неварті. І ведмеді там є навіть білі… Та усього відразу і не запам'ятати…

А вчора ще приїхав купець, такий товстий, самоцвітне каміння продає. Теж хороші камінці: є зелені, як трава, смарагда на ім'я, а інші, наче бузок. І бурштин є, і перли. А коралів зовсім нема. Хома на мить замовкає, уявляючи собі все бачене, потім веде далі:

— Наші теж до Москви тепер їздять… Нещодавно Балабуха повернувся з Московщини, возив туди турецькі килими. Кажуть, ніби добре там заробив. А Созон Балика венгржин збирається везти. Цілу валку готує. Відома річ: жадюга він і не промине, де можна хапнути зайве.

Сагайдачний слуха, та відразу забуває. Невгамовна, таємна тривога про долю козацьку та рідну землю так глибоко всмокталася в його душу, що він і сам не знає, чим і як її притамувати.

А Хома, вичерпавши всі цікаві, на його думку, новини, які можуть хоч трохи розважити хворого, сам того не помічаючи, завжди і неодмінно починає розповідати про цехові справи.

— Нема по майстернях роботи. Просто хоч помирай. З'їли нас мита та фільварки, а добила ця клята війна. Ну й тікають майстри, куди хто може, або роблять самі без підмайстрів та учнів. А підмайстри лютують, у партачі пошиваються. Просто горе… Ми плюндруємо партачів, щоб хліба не відбивали, а вони грабують та підпалюють нас або по панських фільварках оселяються… — повільно розповідав Хома, пихкаючи люлькою у запалену грубу, щоб дим від міцних корінців не пошкодив хворому. — А з магістратом знов нові чвари. Вони ж, мерзотники, вигадали копати узвіз на Уздихальниці. Та бісові він потрібний, той узвіз!.. Ну, а якщо панам радцям зручніше возити цеглу та різний крам або дрова, то хай самі й копають, а не ми… А магістрат знов позивається з кляштором святого Домініка через вагове[355]. Бо ж скрізь по містах вагове йде на користь магістрату, а не костьолові римському. Такий зняли гармидер: і тобі прокуратори, і тобі возні, і протестації!.. Та хай їм всячина — хай собі сваряться, аби нас не чіпали… А от стації за твоє військо, хоч як лютуватимуть пани радці, ми їм вдруге не сплатимо.

— Яка стація? — підводить голову Петро Конашевич. — Хто її вимагає? За що?

— Та магістрат же ж, — пояснює Причепа, смокчучи згаслу люльку. — Це коли ти йшов до Московщини в останній похід і став із військом у Києві відпочити. Тоді всі міщани — і замкові, і права магдебурзького — згодилися вкупі харчувати твоє військо. Ну, сплатили ми магістратові, що з нас належало, поклали вони наші гроші до своєї скриньки, прогодували військо як слід, дали йому пороху, куль, зброю полагодили, горілкою, медом почастували, а тепер кажуть, що ми свою частку не дали, і вимагають з нас вдруге грошей. Ну, а ми їм — протестацію, а там і ножі знайдуться, якщо добром і судом не доб'ємось нашої правди! — палко кидає цехмістер і зам6вкає на півслові.

Петро Конашевич відкидає ковдру, встає на ноги і обурено шукає чоботи.

— Та ти?!. Та що ти собі видумав? Ой господи, та не можна ж! — кидається до ліжка старий майстер. — Та що ти, бісова ж ти дитина, вигадав?!

— Чому мені раніш не сказали?! — обурено говорив Сагайдачний. — Та я б враз викликав війта, та написав би воєводі, бо ж я з військової скарбниці сплатив їм зa ту стацію.

І все шукав під ліжком давно заховані чоботи.

— Та лягай же! Не можна! — мало не плакав Причепа й силоміць почав вкладати