Елізабет Костова - Історик

нам їжу на тарілки й відвела нас на килим подалі від людей. Там ми познайомилися з її сестрою, котра була така сама, як і вона, тільки вища й стрункіша, і ми жадібно почали поглинати смачну їжу. Навіть Ранов, акуратно схрестивши ноги на розстеленому вовняному килимі, здавалося, був задоволений. Інші селяни підходили до нас, віталися й запитували бабу Янку та її сестру, коли вони співатимуть. Таку увагу вони приймали з гідністю оперних співачок.

Коли від ягняти залишилися самі кістки, жінки почали мити посуд над дерев’яним коритом, і я помітив, як чоловіки принесли музичні інструменти і готувалися грати. В ОДНОГО з них був дуже дивний інструмент, якого я не бачив так близько: торба, зроблена з білої очищеної шкури тварини, і з неї стирчали дерев’яні трубки. Це було схоже на волинку, Ранов пояснив нам, що це старовинний болгарський інструмент, який називається «гайда», його роблять зі шкури козла. Старий, що тримав інструмент на колінах, упродовж десяти хвилин повільно надував його, як повітряну кулю, і згодом обличчя його стало яскраво-червоним. Він влаштував інструмент у себе під рукою й дунув в одну із трубок, усі закричали й зааплодували. Звук був схожий на рев тварини — голосне бекання чи мукання. Хелен розсміялася.

— Знаєш, — сказала вона мені, — у будь-якій вівчарській культурі світу є волинка.

Потім старий почав грати, за кілька хвилин до нього приєдналися друзі. Один грав на довгій флейті, звуки якої пливли навколо нас довгою стрічкою, ще один музикант паличкою з наконечником грав на барабані з м’якої шкіри. Деякі жінки скочили й стали ланцюгом, а чоловік із білою хусточкою так само, як ми бачили в будинку Стойчева, повів їх по лузі. Люди, занадто старі або нездорові, щоб танцювати, сиділи й посміхалися своїми беззубими посмішками й голими яснами, тупали біля себе ногами по землі або постукували ціпками.

Баба Янка із сестрою тихо сиділи на місці, ніби їхній момент ще не настав. Вони почекали, поки флейтист не стане кликати їх, махаючи рукою й посміхаючись, а потім і всі присутні почали їх гукати. І тоді вони з удаваним небажанням все-таки підвелися й вийшли уперед, ставши поруч із музикантами. Усі замовкли, і «гайда» програла невеликий вступ. І обидві старі жінки почали співати, обхопивши одна одну за талії. Звук, що вони видавали, гармонійний, різкий і гарний, здавалося, йшов з одного тіла. Звук «гайди» зростав й огортав усе навколо, і незабаром три голоси, двох жінок і «козла», злетіли разом і поширилися навколо нас, наче крик самої землі. Раптом очі Хелен сповнилися слізьми, що було зовсім не схоже на неї, і я обійняв її при всіх.

Коли жінки проспівали п’ять чи шість пісень, із криками схвалення й оплесками після кожної, усі підвелися, наче за якимось сигналом. Я одразу не зрозумів, поки не побачив священика, що наближався. Він ніс ікону святого Петко, тепер прикрашену червоним оксамитом, а за ним два хлопчики, одягнені в темні ряси, в руках несли ікони, повністю вкриті білим шовком. Ця процесія рушила навколо церкви, музиканти йшли позаду й грали урочисту мелодію. Потім усі зупинилися між церквою і вогненним колом. Вогонь тепер уже повністю догорів, залишилося тільки коло із червоного, розпеченого вугілля. Дим піднімався від нього в різних місцях, наче всередині щось жило й дихало. Священик і його помічники стояли біля церкви й тримали перед собою ікони.

Нарешті музиканти заграли нову мелодію, швидку, але водночас сумну. Селяни, які могли танцювати або принаймні ходити, вишикувалися в лінію і змією, повільно рушили навколо багаття. Коли лінія наблизилася до церкви, баба Янка й інша жінка (цього разу не її сестра, але така ж змучена, її очі були настільки затуманені, що здавалися сліпими) підійшли й уклонилися священикові й іконам. Вони обережно зняли черевики й залишили їх на сходах церкви, потім поцілували суворий образ святого Петко й дістали благословення священика. Двоє помічників священика дали жінкам по іконі, знявши перед цим шовкові покривала. Музика заграла гучніше, музикант із «гайдою» аж упрів, обличчя його набрало яскраво-пурпурових кольорів, щоки роздулися до величезних розмірів.

Потім баба Янка й жінка із затуманеними очима стали танцювати, просуваючись уперед. Вони жодного разу не збилися з ритму, а я, завмерши, дивився, як вони, танцюючи, ввійшли у вогонь. Жінки, зайшовши в коло, тримали ікони перед собою: голови гордо піднесені, погляд спрямований в інший світ. Хелен тиснула мою руку, поки в мене не заслабіли пальці. Ноги жінок піднімалися й опускалися на вугілля, здіймаючи живі іскри, раптом я побачив, як край спідниці баби Янки почав диміти. Жінки витанцьовували на жевріючих вогниках під загадковий ритм барабанів і волинки, і кожна кружляла у свій бік.

Я не бачив ікону, коли вони ввійшли в коло, але зараз помітив, що в руках сліпої жінки був образ Діви Марії з немовлям на колінах, із важкою короною на голові. Я також не бачив ікони баби Янки, поки вона не обійшла коло вдруге. Обличчя баби вражало, очі широко розкриті й зосереджені, губи стиснуті, стара шкіра сяяла від нестерпної спеки. Ікона, яку вона несла, мабуть, була такою ж старою, як й ікона Пресвятої Діви, але через кіптяву й жар я не міг точно розібрати образ — там було дві постаті, що стояли обличчям одна до одної в якомусь дивному танці, дві істоти однаково трагічні й урочисті. Одна — це лицар в обладунках і червоній мантії, а друга — дракон із довгим, закрученим хвостом.

Розділ 70

Грудень 1963 року

Моя люба донечко!

Зараз я у Неаполі Цього року я намагаюся більш систематично вести свої пошуки. У грудні в Неаполі тепло, і я вдячна за це, бо дуже застудилась. Я ніколи не знала, що означає бути самотньою до того, як покинула тебе, тому що мене ніколи ніхто так не любив, як любив твій батько й ти, гадаю, теж. А тепер я самотня жінка в бібліотеці, витираю свій ніс і роблю нотатки. Мені цікаво, чи був хто-небудь так само самотній, як я тут, у своєму номері готелю. При людях я ношу шарф, а вночі одягаю нічну сорочку з високим коміром. Коли я обідаю на самоті, хтось дивиться на мене й посміхається, я посміхаюсь у відповідь, а потім відвертаюсь. Ти не єдина людина, з якою я не маю права спілкуватися.

Твоя любляча мама Хелен.

Лютий 1964 року

Моя люба донечко!

В Афінах брудно й галасливо, мені