Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

Центр, наскільки вони знали, зараз накаже рейсові змінити радіочастоту та, можливо, побажає удачі. Так зазвичай траплялося, коли літак був у біді; це здавалося найменшим, що можна зробити з безпечного комфортного місця на землі. У цій ізольованій, затишній, теплій кімнаті з непримітними звуками було важко прийняти, що десь там надворі, високо в нічному темному небі, під ударами вітру та бурі, сумніваючись у своєму виживанні, скалічений авіалайнер пробивається додому.

Ожила радіочастота прибуття східного напрямку. Грубий голос, без сумніву Вернона Демереста; Кіт не думав про це до цієї миті.

— «Лінкольн-підхід», я «Транс-Америка-Два», підтримую висоту шість тисяч футів, курс два-п’ять-нуль.

Асистент очікував. Зараз Кіт мусив підтвердити зв’язок, узяти на себе радіолокаційне керування. Але він хотів утекти! Вейн Тевіс досі не розвернувся! Кіт не озивався.

— «Лінкольн-підхід», — знову прошипів голос із «Транс-­Америки-Два», — де ви, бляха, поділися?

Де ви, бляха…

Чому Тевіс не обернеться?

Кіта раптом переповнила лють. До дідька Тевіса! До дідька авіадиспетчерську службу! До дідька його мертвого батька, Небесного Шаленця, котрий привів своїх синів до покликання, якого Кітові з самого початку не хотілося! До дідька Мела з його бісовою компетентністю. До дідька вас усіх і зразу! До дідька все!..

Асистент з цікавістю дивився на Кіта. Будь-якої миті «Транс-Америка-Два» озветься знову.

Кіт знав, що він у пастці. Загадуючись, чи спрацює голос, він натиснув на кнопку мікрофона.

— «Транс-Америка-Два», — сказав Кіт, — я «Лінкольн-підхід». Вибачте за затримку. Ми досі сподіваємося на смугу три-нуль; знатимемо точно протягом трьох-­п’яти хвилин.

Гаркітливе підтвердження:

— Вас зрозумів, «Лінкольн». Тримайте нас у курсі справи.

Кіт уже зосереджувався; та частина мозку, що відповідала за світ поза аеродромом, вимкнулась. Він забув про Тевіса, батька, Мела, себе. Все інше вийшло за рамки, окрім проблеми з Рейсом Два.

Він озвався чітко і неголосно:

— «Транс-Америка-Два», зараз ви за двадцять п’ять миль на схід від дальнього маркерного радіомаяка. Починайте зниження на свій розсуд. Починайте правий поворот, курс два-шість-нуль…

На поверх вище, в оточеній склом кабіні вежі, диспетчер руління повідомив Мела Бейкерсфелда, що відбулася передача радіолокаційного керування від Чиказького центру.

Мел відповів:

— Снігоочисники та ґрейдери дістали наказ рушити і зсунути літак «Аерео-Мехікан» зі смуги. Накажіть Патроні негайно вимкнути всі двигуни. Скажіть йому — якщо може, нехай забирається звідти й сам; якщо ні, то хай тримає­ться міцно. Очікуйте повідомлення, коли смуга буде чиста.

На іншій частоті керівник польотів уже повідомляв Джо Патроні.

Ще до того, як це сталося, Джо Патроні знав, що в нього збігає час.

Він спеціально не запускав двигуни «Боїнга» «Аерео-­Мехікан» до останнього моменту, маючи на меті, щоб робота внизу, розчистка під літаком та навколо, тривала якомога довше. Коли усвідомив, що вже не можна зволікати, Патроні востаннє усе перевірив. Те, що він побачив, викликало серйозні побоювання.

Шасі досі не було очищене від землі, болота й снігу настільки, наскільки б мало бути. Так само рови, що здіймалися вгору від теперішнього рівня головних коліс до твердої поверхні руліжної доріжки поруч, були не настільки широкими та глибокими, як йому хотілося. Ще якихось п’ятнадцять хвилин — і все було б готово.

Патроні знав, що не має стільки часу.

Він неохоче піднявся трапом, щоб з другої спроби зру­шити з місця літак, і тепер він сам сидітиме за органами ­керування.

Він гукнув Інґрему, начальнику бригади «Аерео-Мехікан»:

— Виганяй усіх геть! Ми починаємо.

З-під літака почали вибиратися постаті.

Снігопад не припинявся, хоча зараз був м’якший, ніж протягом останніх кількох годин.

Джо Патроні знову гукнув з трапа:

— Мені потрібен хтось у кабіні екіпажу, але щоб не перевантажував літак. Дайте якогось худорлявого хлопця, який знає, що треба робити в кабіні.

Він зайшов у передні двері літака.

Зсередини крізь вікна кабіни екіпажу Патроні бачив службове авто Мела Бейкерсфелда, в темряві світло відбивалося від його яскраво-жовтої барви. Машина стояла припаркована на руліжній доріжці, зліва. А біля неї шеренга снігоочисників та ґрейдерів — нагадування, якщо йому було таке потрібне, що залишилося всього кілька хвилин.

Начальник служби техобслуговування відреагував з шоком та недовірою, коли Мел оголосив, що планує виштовхати літак «Аерео-Мехікан» геть зі смуги три-нуль силою, якщо доведеться. Така реакція була природна, але не через байдужість до людей на борту Рейсу Два «Транс Америки». Джо Патроні жив з думками про авіаційну безпеку, яка була об’єктом його щоденної роботи. Сама ідея перетворення справного літака на купу брухту чи чогось подібного була для нього чимсь немислимим. В очах Патроні літак — будь-який літак — являв собою відданість, вміння, інженерні знання, години роботи й іноді любов. Майже будь-який інший варіант був кращий, ніж його свідоме знищення. Майже будь-який.

Патроні збирався врятувати літак, якщо вдасться.

Позаду нього відчинилися двері фюзеляжу й одразу ж з грюкотом зачинилися.

Молодий механік, невеликий та сухорлявий, увійшов до кабіни екіпажу, обтрушуючи на