Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

відкрито виступив на арену — нахабний, зухвалий, невблаганно логічний, із палаючим упевненістю поглядом. І, як завжди, сила його особистості підкорювала людей. Махляр скинув маску незацікавленості, якщо припустити, що він колись носив її, приїхав у Спрінґфілд і зайняв розкішні апартаменти в одному з найкращих готелів. Наче генерал перед рішучою сутичкою, він робив огляд своїм військам. Теплими червневими ночами, коли вулиці Спрінґфілда стихали і безкраї рівнини Іллінойсу, що розкинулися на сотні миль навколо, потопали в сріблястому сяйві місяця, а сільські жителі мирно спочивали в своїх скромних помешканнях, Френк годинами радився зі своїми юристами та представниками законодавчих зборів.

Ну, як не пожаліти цих бідолах, цих сільських простаків, котрі потрапили в законодавчі збори, і тепер їх роздирають непримиренні суперечності — жадібне бажання напівзаконної та легкої наживи, з одного боку, і страх, що їх оголосять зрадниками інтересів народу, — з іншого. Так, для багатьох провінційних депутатів, котрі ще ніколи не тримали в руках навіть двох тисяч доларів, це була реально жахлива дилема. Вони ходили один до одного в номери, збиралися у вітальнях готелів і обмізковували це болісне завдання. А потім кожен, залишившись наодинці, проводив безсонну ніч і думав, думав, думав... Знайомство з впливовими функціонерами, котрі нав’язували свою волю іншим, у той час як народ мав виступати в ролі прохача, діяло на них розбещуюче.

Скільки романтично налаштованих, сповнених ілюзій молодих ідеалістів — адвокатів, провінційних видавців, громадських діячів — перетворювалося тут у циніків, песимістів і хабарників! Люди втрачали будь-яку віру в ідеали, втрачали навіть останні залишки людяності. Поволі вони переконувалися в тому, що важливе тільки вміння брати, а взявши — тримати. На перший погляд, усе тут наче мало цілком пересічний, буденний вигляд: звичайні люди, жителі штату Іллінойс, прості фермери та городяни, обрані сенаторами чи членами палати, радилися один із одним, міркували, вирішували, як їм слід вчинити. Насправді ж це були джунглі, страшні нетрі, де вивільняються всі інстинкти, де панують жадібність і страх, де у кожного захований ніж за пазухою.

Однак ґвалт і гамір, здійнятий пресою, змусив декот­рих, найбоязкіших із законодавців сховатися в кущі. З  рідних міст і селищ до них уже почали надходити листи, написані їхніми друзями-приятелями за намовою преси. Їхні політичні супротивники почали підіймати голови. Приманка була близька, рукою подати, проте ті, хто обережніший, стали сором’язливо відводити вбік очі — дуже вже багато було поставлено на карту.

Коли якийсь Спаркс, член палати представників, зарозумілий і пихатий, піднявся з місця із законопроектом в руці та запропонував включити його до порядку денного, стався вибух. Щонайменше сто людей моментально зажадали слова. Інший член палати представників — Дісбек, на котрого було покладено стежити за діями ковпервудівських супротивників, полічив кількість голосів і з’ясував, що, незважаючи на всі підступи ворогів, на боці законопроекту буде щонайменше сто два голоси, тобто ті дві третини, необхідні, щоб зламати будь-який опір. Проте прихильники законопроекту з обережності вотували його на друге, а потім і на третє читання. Були внесені різні поправки — зниження плати за проїзд до трьох центів у години найбільшого завантаження ліній, відрахування двадцяти відсотків валового доходу на користь міста. Законопроект із усіма поправками був надісланий у сенат, де вони були викреслені, після чого його ще раз повернули в палату представників. Але тут, на превеликий жаль Ковпервуда, стало очевидно, що цього разу йому загрожує провал.

— Нічого не можна вдіяти, Френку, — сказав суддя Дікеншиц. — Кому ж хочеться лізти в петлю? Всі місцеві часописи стежать за кожним кроком своїх депутатів. Вони їх зі світу зживуть.

Тоді була знайдена інша лазівка — не настільки обурлива в очах преси, але куди менш зручна і для Френка. Розкопавши нафталінний закон — «Положення про порядок вуличного транспорту від 1865 року», законодавчі збори дарували муніципальній раді міста Чикаґо право видавати концесії терміном не на двадцять, а на п’ятдесят років. Це означало, що Ковпервуд мав повернутися в Чикаґо і там довести боротьбу до кінця. Удар був важкий, але якась надія все ж залишалася. Варто було Френкові виграти ще одну, останню битву в стінах чиказького муніципалітету, і він отримав би все, чого прагнув. Але чи вдасться йому виграти її? Хіба не для того, щоб уникнути ризику, переніс він свою діяльність сюди, в законодавчі збори? Але тут його наміри зазнали найжорстокішого викриття. І все ж урешті-решт, якщо плата за послуги буде достатньо високою, можливо, чиказькі муніципальні радники виявляться хоробрішими за спрінґфілдських законодавців? Може, вони ризикнуть? Так, якщо він їх змусить.

І ось у результаті відчайдушного тиску на членів законодавчих зборів, умовлянь та нашіптувань народився інший законопроект, який — після відхилення першого більшістю ста чотирьох голосів проти сорока дев’яти — пішов доволі складним шляхом, через юридичну комісію, внесений на розгляд законодавчих зборів, і його таки прийняли, а губернатор Арчер після важких роздумів і вагань підписав. Людина обмежена та недалека, він не в змозі був оцінити силу суспільного обурення й усі наслідки свого вчинку. Крім цього, за його плечима стояв Ковпервуд. Він сміявся своїм ворогам у вічі, його сталевий погляд виблискував домінуванням, немов вітаючи вже здобуту перемогу, і вселяв у губернатора впевненість, що всім цим газетним крикунам скоро доведеться підібгати хвости.

І ще одна деталь: Френк пообіцяв губернатору зробити його — після прийняття законопроекту — людиною багатою та незалежною, за допомогою значної винагороди в п’ятсот тисяч доларів.

59. Капітал і права народу

Скільки інтриг, підступів, змов і газетних істерик спостерігав Чикаґо в період між 5 червня 1897-го, коли законодавчі збори прийняли законопроект Мірса, названий так за іменем сміливця, котрий зважився внести його на розгляд, і груднем того ж року, коли законопроект був представлений чиказькій муніципальній раді! Хоча громадська думка була дуже роз’ятрена проти Ковпервуда, в місцевих комерційних колах усе ж знайшлося чимало спокійних, врівноважених людей, котрі не бачили причин ставитися до нього упереджено. Бо ж і самі були махлярами. Лінії міських залізниць, що належать Френкові, проходили повз їхні будинки чи підприємства. Чим, власне, ці лінії так уже помітно відрізняються від інших? Так думали ті, хто у відвертій корисливості Ковпервуда бачив виправдання власному практицизму і не боявся в цьому зізнатися. Але проти них щільною шеренгою стояли моралісти — бідні, нерозумні підспівувачі, котрі вміють тільки повторювати те, про що сурмлять чутки, люди, як пилюка, звіяна вітром.

Крім них ще були й