Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

коли ж він заговорив, то слова тяжко йому давалися.

— Дуже люб’язно з твого боку згадати про це.

— Ти роками підтримував мене й заслужив більше часу та уваги, ніж я могла тобі приділити. Знаю, тепер уже запізно, але мені справді шкода.

— Тобі нема за що вибачатися. Бути з тобою — честь. Та й жили ми переважно добре, еге ж?

— Так, — відказала Полін. — Переважно добре.

* * *

Одні не могли відірватися від телевізора, інші гуляли, ніби востаннє — як Тамара й Таб.

Попри всі перепони, за кілька годин після рішення одружитися вони взяли шлюб і навіть влаштували бенкет.

Тамара хотіла, щоб церемонію проводила жінка з весілля прес-офіцера посольства Дрю Сандберґа та Аннетт Сесіль із МІ6. Вона подзвонила Аннетт і попросила в неї номер.

— Тамаро! — вигукнула Аннетт. — Ти виходиш заміж! Як це чудово!

— Спокійно, спокійно.

— Хто він? Я навіть не знала, що в тебе є хтось.

— Зарано радіти. Це для друзів.

Аннетт їй не повірила.

— Годі вже цих таємниць. Розказуй усе.

— Будь ласка, просто дай мені номер.

Зрештою Аннетт здалася й надала їй контакти.

Жінку звали Клер, і вона була вільна ввечері.

— Усе готово, — сказала Тамара Табові й радісно його поцілувала. — Де проведемо церемонію та святкування?

— У готелі «Ламі» є чудова приватна зала з краєвидом на сади. Туди вміститься із сотню людей. Урочисту частину й вечірку можна влаштувати в одному місці.

Решту дня провели, організовуючи весілля. Вдалося забронювати саме ту залу «Оаза». «Ламі» мав великі запаси вінтажного шампанського «Травер». Таб замовив усе.

— Танці будуть? — запитав він.

— Аякже. Я закохалася в тебе, коли побачила, як кепсько ти танцюєш.

Малійський джаз-бенд «Desert Funk» був вільний, і Тамара замовила його.

Запрошення розіслали електронною поштою.

Підійшовши надвечір до Табової шафи й оглянувши його костюми, Тамара спитала:

— Що нам одягти?

— Треба причепуритися, — не забарився він із відповіддю. — Хай усі бачать: хоч і організоване останньої миті, це не лас-вегаське весілля, а справжня церемонія для шлюбу на все життя.

Після таких слів вона не стрималася і поцілувала його знову. Повернулася до шафи.

— Смокінг?

— Чудова думка.

Помітила поліетиленовий чохол для костюмів із написом Teinturerie de l’Орйга. Зрозуміла, що він із хімчистки, імовірно, біля площі Опери в Парижі.

— Що тут?

— Фрак. Але в Чаді я його не ношу, тому й досі не вийняв із чохла.

Вона витягла костюм.

— О, Табе, у цьому ти будеш неперевершений.

— Я вже чув, що костюм мені личить, але в такому разі тобі доведеться вдягнути бальну сукню.

— Не проблема. Я маю одну ідеальну. У тебе встане від одного погляду на неї.

О восьмій вечора в «Оазі» зібралося вдвічі більше люду, ніж було запрошено. Не відмовляли нікому.

Тамара вбралася в рожеву сукню з глибоким декольте.

У присутності своїх друзів вони заприсяглися бути одне одному партнерами, товаришами й коханцями до кінця життя, хай яким коротким чи довгим воно виявиться. Клер проголосила їх чоловіком та дружиною, офіціант відкоркував шампанське, і всі зааплодували.

Гурт заграв спокійну мелодію. Офіціанти заходилися розливати шампанське. Тамара з Табом узяли перші два келихи й пийнули.

Таб сказав:

— Тепер ти зі мною навіки. Як воно?

Тамара відповіла:

— Я навіть уявити собі не могла, що колись буду такою щасливою.

* * *

Піппа промовила:

— Мамо, ти казала, що застосуєш ядерну зброю за трьох умов.

Полін подобалося, коли Піппа щось питала: відповіді допомагали їй зосередитися на головному.

— Так, авжеж, я пам’ятаю.

— Можеш нагадати, будь ласка?

— Перша: ми спробували всі мирні засоби розв’язання проблеми, але вони не подіяли.

— Схоже, ти так і зробила.

Та чи правда це? Полін замислилася.

— Авжеж, ми спробували все.

— А друга умова яка?

— Проблему не вдається владнати конвенційною, тобто неядерною зброєю.

— З Північною Кореєю так було?

— Гадаю, що так. — І знову Полін довго думала, але врешті дійшла того самого висновку. — Коли заколотники знищили два міста ядерними ударами, постала необхідність позбавити їх військової потужності, щоб вони не змогли більше атакувати. Цього неможливо було досягнути жодною конвенційною зброєю.

— Думаю, твоя правда.

— І третя умова: внаслідок ворожих дій гинуть або можуть загинути американці.

— І вони загинули в Південній Кореї.

— Саме так.

— Ти це повториш? Ще ракети запускатимеш?

— Тільки якщо не залишиться вибору, люба. Якщо гинутимуть американці.

— Але зробиш усе, щоб цього не сталося.

— Докладу всіх зусиль. — Полін зиркнула на годинник. — Власне, це я й збираюся зробити зараз. У мене заплановано нараду, а в Пекіні настав ранок.

— Щасти тобі, мамо.

Ідучи в Ситуаційну кімнату, Полін проминула двері з табличкою «Радник з національної безпеки» й імпульсивно постукала. Почула Ґасів голос:

— Хто там?

— Це я. Ви готові?

Він відчинив.

— Зав’язую краватку. Заскочите на хвильку?

Дивлячись, як він затягує сувору темно-сіру краватку, вона сказала:

— Хай що планують китайці, думаю, вони зроблять це впродовж наступних дванадцяти годин. Як відкладуть іще на день, скидатиметься, ніби вони вагаються.

Ґас кивнув.

— У цій грі всі прагнуть показати себе сильними — перед союзниками й ворогами.

— І річ не лише у вихвалянні. Якщо видаєшся сильним, імовірність нападу на тебе нижча. У міжнародній політиці все так само, як на шкільному подвір’ї.

Він повернувся до неї.

— Рівно зав’язав?

Вона поправила краватку, хоч у цьому й не було потреби. Відчула аромат диму й лаванди. Не відриваючи рук від його грудей, підвела очі. Зовсім не планувала того казати, але слова самі зірвалися з уст:

— Ми не можемо чекати ще п’ять років.

Сама собі здивувалася. Але це була правда.

— Знаю, — відповів він.

— У нас може не бути п’яти років.

— У нас може не бути й п’яти днів.

Глибоко вдихнувши, вона на мить замислилася й нарешті промовила: — Ґасе, якщо переживемо цей день, ви згодні провести зі мною ніч? — О боже, так.

— Ви певні, що хочете цього?

— Усім серцем.

— Торкніться мого обличчя.

Він поклав руки їй на щоки. Вона повернула голову й поцілувала його долоню. Усередині заклекотіло бажання. Відчула, що може втратити самоконтроль. Більше не хотілося чекати до