Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

class="p1">Він дав телефон Каю, а той йому—«Ролекс». Нарешті Кай промовив:

— Кохана моя... — Тін розридалася. — Не плач, — утішав Кай.

— Твоя мати сказала, що тебе заарештували. І буцімто це влаштував твій батько!

— Так і є.

— А ще — нібито американці знищили половину Північної Кореї ядерними бомбами, і Китай буде наступним! Це правда?

Кай подумав, що, коли відповісти чесно, вона тільки більше засмутиться.

— Президент Чень не дурний і не допустить цього, — сказав він, не брешучи, але водночас не розповідаючи всієї правди.

— Усі наче показилися, — сказала вона. — Світлофори в Пекіні вимкнули, на вулицях затори.

— Це зробили американці, — відповів він. — Кібервійна.

Лян зняв старий годинник і надів «Ролекс». Відтак підняв руку, милуючись ним.

Тін запитала:

— Коли тебе випустять?

«Ніколи, якщо старі комуністи запустять ядерні ракети на США», — подумав Кай, але вголос промовив:

— Якщо ви з матір’ю натиснете на батька, це може статися зовсім скоро.

Тін голосно шморгнула носом і нарешті припинила плакати.

— Як ти там? Не змерз? Голодний?

— Тут набагато краще, ніж у звичайній в’язниці, — мовив Кай. — За мене не хвилюйся.

— А ліжко в тебе є? Поспати вдасться?

Кай навіть думати про сон не міг, але розумів, що рано чи пізно природа візьме своє.

— Єдина проблема з ліжком тут, що в ньому немає тебе.

Від цього Тін знову заридала. Натішившись новим годинником, Лян промовив:

— Закінчуйте. Інші охоронці почнуть питати, чому я затримався.

Кай кивнув.

— Люба, мушу завершувати.

— Я покладу на подушку твоє фото, щоби бачити тебе хоча б так.

— Просто ляж і думай про гарні часи, які ми прожили разом. Це допоможе заснути.

— Завтра зранку поїду до твого батька.

— Чудова думка.

В особистій розмові Тін уміла бути переконливою.

— Я зроблю все, щоб витягнути тебе звідти.

— Ми з усім упораємося.

— Треба мислити позитивно. Тому на добраніч і до зустрічі завтра.

— Солодких снів, — мовив Кай. — До зустрічі, кохана.

* * *

Полін уперше проводила засідання в Ситуаційній кімнаті Краю Жувачів — копії тієї, що в Білому домі. Тут були її головні радники: Ґас, Чесс, Луїс, Білл, Жаклін та Софія. Атмосфера лишалася напружена, проте ніхто досі не знав, що замислив Китай. Зараз у Пекіні ніч, тож, можливо, тамтешній уряд ухвалить рішення вранці. Доти США не могли вдіяти нічого, крім відбивати кібератаки, які хоч і дошкуляли, але не більше.

На обід Полін повернулася до себе, щоби поїсти з Піппою. Замовили гамбургери з їдальні. Нарешті донька запитала:

— А коли приїде тато?

Полін цього чекала. Намагалася додзвонитися до Джеррі, але він не відповідав. Доведеться розповісти Піппі правду. «Що буде, те й буде», — подумала вона. Почала:

— У нас із татом виникла проблема.

Піппа спантеличилась і стривожилася. Розуміла, нічого доброго такий початок не віщував.

— Тобто?

Полін завагалася. Що може зрозуміти Піппа? Наскільки розібралася б у такій ситуації сама Полін у чотирнадцять? Вона цього не знала, бо спливло вже чимало часу, та й батьки її ніколи не розлучалися. Ковтнувши, промовила:

— Тато закохався в іншу жінку.

Піппа збентежилася. Очевидно, таке вона навіть уявити не могла. Як і всі діти, батьківський шлюб вона вважала непорушним. Запитала:

— Але ж він не піде від нас?

Піппі видавалося, ніби батько йде не лише від матері, а й від неї. Однак Джеррі не казав, що поїде кудись.

— Я не знаю, як він вчинить, — зізналася Полін, хоч і могла б додати, що здогадатися неважко. — Усе, що я розумію зараз — він хоче бути з нею.

— А з нами що не так?

— Не знаю, люба. — Полін і сама не раз питала себе про це. Далася взнаки її робота? Чи одноманітність у ліжку? Чи, може, йому просто захотілося чогось нового? — Напевно, нічого, — додала вона. — Очевидячки, чоловікам інколи потрібні зміни.

— І хто ж вона?

— Ти її знаєш.

— Справді?

— Це міз Джудд.

Піппа вибухнула сміхом. Аж тут раптово затнулася.

— Кумедно: батько й директорка школи, — сказала вона. — Вибач, не стрималася. Насправді це не смішно. Але водночас — дуже смішно.

— Я тебе розумію. Тут є щось гротескове.

— І коли це почалося?

— Думаю, з поїздки в Бостон.

— У тому засраному готелі? Подумати тільки!

— Якщо ти не проти, люба, я б не хотіла обговорювати подробиці.

— Таке враження, ніби кінець світу. Ядерна війна, батько пішов. Що далі?

— Ми досі є одна в одної, — мовила Полін. — Обіцяю, все налагодиться.

Принесли обід. Попри стрес, Піппа з’їла чизбургер із картоплею і випила шоколадний коктейль. Потому повернулася до себе.

Полін нарешті додзвонилася до Джеррі.

— Нам треба обговорити кілька речей, — сказала підкреслено формальним тоном, що дивно звучав щодо чоловіка, з яким вона спала останні п’ятнадцять років.

Подумала, чи міз Джудд зараз із ним. Та й де він сам? У неї? У готелі? Чи, може, разом поїхали в Міддлбурґ на винокурню до її друзів? Хоч і ненабагато, але там все ж безпечніше, ніж у середмісті Вашингтона.

— Добре, — відповів він сторожко, — слухаю.

З його голосу було чутно, що він щасливий. «Щасливий без мене? Це моя провина? Що я зробила не так?» Рішуче відкинувши ці дурні роздуми, Полін сказала:

— Я все розповіла Піппі. Бо не мала вибору. Вона не розуміла, чому ти не тут, з нами.

— Мені шкода. Я не хотів скидати цієї відповідальності на тебе. — Голос його, втім, звучав так, ніби йому зовсім не шкода. — Але я сказав Секретній службі, хоч, думаю, вони про все знали.

Полін відповіла:

— Але ти однаково мусиш поговорити з нею. Піппа має багато запитань, відповісти на які я не здатна.

— Вона зараз із тобою?

— Ні, пішла до себе. Але телефон з нею. Подзвони їй.

— Так і зроблю. А яке друге питання? Ти казала їх кілька.

— Так.

Полін не хотіла сваритися з чоловіком, якого кохала довгі роки. Воліла, щоб вони залишили одне про одного світлі спогади.

— Я хотіла подякувати, — промовила вона. — Спасибі тобі за гарні часи. Дякую, що любив мене, як я — тебе.

Запала коротка мовчанка,