Рей Бредбері - Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

на свій сорок восьмий день народження, коли я лежав уночі в ліжку поряд з дружиною, а в інших кімнатах нашого будинку серед тиші й місячного світла спали мої діти, я раптом подумав:

“Зараз же встану, поїду і вб’ю Раффа Андерхілла”.

“Рафа Андерхілла! — заволав мій внутрішній голос. — Бога ради, та хто він такий? Убити його через тридцять шість років! За що?”

“За що? — подумки відказав я. — А за те, що він кривдив мене, коли мені було дванадцять…”

Десь за годину, почувши в кімнаті шерех, прокинулась дружина.

— Дуг! — озвалася вона. — Що це ти там робиш?

— Збираюся в дорогу, — відповів я. — Їду.

— А-а, — мовила дружина, повернулася на другий бік і знову заснула.

— Усім зайняти місця! Рушаємо! — розлігся над платформою голос провідника.

Поїзд шарпнувся й брязнув буферами.

— Бувай! — гукнув я, скочивши на приступку.

— Хоч колись полетів би літаком! — гукнула до мене дружина.

Полетіти літаком? І позбавити себе втіхи всю довгу дорогу думати про вбивство? Позбавити себе втіхи неквапливо змащувати й заряджати пістолет і уявляти собі обличчя Рафа Андерхілла, коли з’явлюся перед ним після тридцяти шести років відсутності, щоб звести давні порахунки? Полетіти літаком? Ні, я б краще подався пішки через усю країну і, спиняючись на ночівлю просто неба, смажив на багатті свою жовч і ядучу слину, знов і знов пережовував свої задавнені, висхлі, наче мумії, але досі живі кривди й роз’ятрював незагоєні з роками болячки. Полетіти літаком!..

Поїзд відійшов. Дружина зникла з очей.

Я вирушив у Минуле.

Другої ночі, їдучи через Канзас, ми попали в жахливу грозу. Я не лягав спати до четвертої ранку, все слухав, як бурхає вітер і гуркоче грім. У спалаху блискавиць я побачив на холодній шибці вікна в темному купе негативне відображення свого обличчя й подумав: “Куди він їде, цей дурень?”

Убивати Рафа Андерхілла!

За що? А за те саме!

Згадай-но, як він лупцював мене. До синців. Я був увесь у синцях, обидві руки від самих плечей у синцях — у синіх, у чорних, ще й ніби крапчастих, у якихось дивних жовтих. Садоне — й ходу, отакий він був, той Раф, садоне — й ходу!

І все ж таки… ти його любив?

Атож, любив — так, як хлопці люблять хлопців, коли їм по вісім, десять, дванадцять років, і світ їхній ще невинний, і хлопці лихіші від будь-якого лиха, бо не відають, що роблять, а проте однаково роблять. Отож десь у глибині душі я відчував потребу терпіти біль. Ми, двоє друзів нерозлийвода, були потрібні один одному. Я йому — щоб діставав удари. Він мені — щоб завдавав їх. Мої синці були свідченням і символом нашої взаємної любові.

А що ж іще спонукає тебе вбити Рафа через стільки років?..

Пронизливо гудів поїзд. Нічна країна невпинно бігла назад.

І я пригадав, як одного разу напровесні прийшов до школи в новому твідовому костюмчику, а Раф збив мене з ніг і викачав у брудному місиві із снігу та багнюки. Він реготав, а я, згораючи від сорому, геть перемазаний, охоплений страхом перед неминучою покарою, поплентав додому перевдягтися в сухе.

За вікном знову гуркотів далекий грім.

По холодних шибках пульманівського вагона спливали дощові патьоки.

Ну, а щось іще? Чи це уже все?

Ні. Є ще одне, найгірше з усього.

За всі ті роки, в які ти кожного Четвертого липня прибігав о шостій ранку до Рафового дому й кидав жменьку камінців у зарошену шибку його вікна або ж наприкінці червня чи серпня гукав його на світанні, щоб разом піти подивитись, як прохолодним і свіжим голубим ранком прибуде на станцію мандрівний цирк, — за всі ті роки сам Раф жодного разу не прибіг до твого дому.

Жодного разу за всі ті роки ні він і ні хто інший не довів своєї дружби тим, що прийшов до тебе. Ніколи не постукав у твої двері. І ніколи у вікно твоєї кімнати не вдарилася з легеньким брязкотом жменька конфетті з дрібної ріні та піску.

І ти завжди знав, що того ж таки дня, як ти перестанеш бігати вранці до Рафового дому й викликати його надвір, ваша дружба урветься.

Одного разу ти навіть спробував. Не ходив до нього цілий тиждень. Та Раф і не подумав з’явитися сам. І тобі здавалося, ніби ти помер і ніхто не прийшов на твій похорон.

А коли ви після того зустрілися в школі, він не виказав і найменшого подиву, ні про що не спитав, наче й порошинки на тобі не було цікавої. Де ти пропадав, Дуг? Я ж не мав кого бити. Де тебе носило, Дуг? Я не мав кого щипати!..

От і склади докупи всі його гріхи. А надто подумай про останній.

Атож, він жодного разу не прийшов до мене додому. Жодного разу не погукав мене, коли я був ще в ліжку, не кинув у моє чисте вікно жменьку ріні — того весільного рису, що покликав би мене надвір, до радощів нового літнього дня.

І ось за той останній гріх, Рафе Андерхілл, подумав я, сидячи у вагоні поїзда о четвертій годині ранку, коли гроза уже вщухала, і відчув на своїх очах сльози, — за той останній гріх я тебе завтра ввечері порішу.

Убити його через тридцять шість років! О боже, та ти ж безумніший за капітана Ахава!..

Поїзд пронизливо гудів. Ми мчали країною, мов механізований старогрецький Фатум, що його тягне за собою чорна металева римська Фурія.

Кажуть, повернутися в своє дитинство неможливо.

Це неправда.

Якщо тобі пощастить і випаде слушна година, ти приїдеш при заході сонця, коли старе містечко залите по вінця золотим світлом.

Я зійшов з поїзда і попростував вулицями Грінтауна, аж поки опинився перед міською управою, огорнутою полум’ям призахідного сонця. Дерева у сквері були всуціль завішані золотими дублонами. Дахи, цегляні стіни, орнаментовані виступи — все яскріло щирою міддю й старовинним злотом.

Я сів на лаву в сквері, серед собак та дідів, і сидів там, поки зайшло сонце й Грінтаун поринув у сутінь. Я хотів, щоб смерть Рафа Андерхілла стала для мене справжнім святом.

Ще ніхто й ніколи не вчиняв такого вбивства.

Я пробуду тут скільки треба, уб’ю його та й поїду собі, чужинцем серед чужинців.

І коли мертве тіло Рафа Андерхілла знайдуть на порозі його оселі, хіба спаде комусь на думку, що якийсь дванадцятирічний хлопчина, спонукуваний страшною зневагою до самого себе, приїхав сюди поїздом на