Рей Бредбері - Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

зразок Машини часу й вистрілив у своє минуле? То була немислима річ! Саме моє безумство надійно оберігало мене.

Нарешті о пів на дев’яту того холоднуватого жовтневого вечора я рушив далі містечком, аж за яр.

Я анітрохи не сумнівався, що Раф і тепер живе там.

Хоч, зрештою, люди часом і переїжджають…

Я повернув на Парк-стріт, пройшов двісті ярдів до самотнього вуличного ліхтаря й подивився на протилежний бік вулиці. Двоповерховий білий вікторіанський будинок Рафа Андерхілла чекав на мене.

І я відчував, що він там, у тому будинку.

Він, сорокавосьмирічний, був там, а тим часом я, теж сорокавосьмирічний, — тут, сповнений застарілого, стомленого самоїдського завзяття.

Я вийшов з освітленого кола, відчинив валізку, переклав пістолет у кишеню пальта під праву руку, а валізку замкнув і сховав у кущах, щоб потім схопити її і гайнути через яр, а там містечком до станції.

Я перейшов вулицю й став перед будинком, тим самим будинком, перед яким так часто стояв тридцять шість років тому. Онде вікно, куди я із самовідданою любов’ю кидав, наче букети весняних квітів, жменьки камінців. А ось доріжка, поплямлена підпалинами від ракет-вертушок — слідами незапам’ятних Четвертих липня, коли ми з Рафом у несамовитому святковому захваті ладні були висадити в повітря весь цей триклятий світ.

Я піднявся на веранду й побачив на поштовій скриньці невеликі літери: Андерхілл.

А що, як до дверей підійде його дружина?

Ні, подумав я, він сам, за всіма законами старогрецької трагедії, відчинить двері, дістане кулю і мало не з радістю сконає за свої давні злочини й дрібніші гріхи, що хтозна-як також обернулися на злочини.

Я подзвонив.

Чи впізна́є він мене через стільки років? За мить до першого пострілу треба буде неодмінно назватися. Він має знати, хто це.

Тиша.

Я подзвонив знову.

Брязнула дверна клямка.

Я сягнув рукою до пістолета в кишені, але не витяг його. Серце моє важко гупало.

Двері відчинились.

На порозі стояв Раф Андерхілл.

Він кліпав очима, намагаючись розглядіти мене.

— Раф? — мовив я.

— Я… — озвався він.

Ми стояли так, один проти одного, не більш як п’ять секунд. Але, боже мій, як багато сталося за ті швидкоплинні п’ять секунд!

Я побачив Рафа Андерхілла.

Побачив його цілком виразно.

А я ж не бачив його відтоді, як мені було дванадцять років.

Тоді він височів наді мною, наче вежа, стусав мене кулаками, бив, горлав.

Тепер це був невеличкий старий чоловічок.

Мій зріст — п’ять футів одинадцять дюймів. А Раф Андерхілл від своїх дванадцяти років майже не виріс.

Чоловічок, що стояв переді мною, був на зріст не більш як п’ять футів два дюйми.

Тепер уже я височів над ним, наче вежа.

Я аж рота розкрив. Тоді придивився й побачив ще більше.

Мені було сорок вісім років.

Але Раф Андерхілл, якому теж було сорок вісім, уже не мав на голові більш як половини волосся, а те, що лишилося, було ріденьке й сиве, чорне з білим. Він виглядав років на шістдесят, а то й на шістдесят п’ять.

Я був при доброму здоров’ї.

Раф Андерхілл був блідий, наче віск. Його обличчя свідчило, що він давно вже нездужає. Здавалося, він повернувся з країни, де ніколи не світить сонце. Вигляд мав змарнілий, очі глибоко позападали. У віддиху вчувався запах похоронних квітів.

Усе те вразило мене так, немов усі блискавиці й громи минулої ночі злилися в один сліпучий вибух. І ми з Рафом стояли посеред того вибуху.

То ось задля чого я приїхав, подумалося мені. То ось яка вона, істина. Оця жаска мить. Ні до чого витягати зброю. І вбивати ні до чого. Ні, аж ніяк. Досить тільки…

…побачити Рафа Андерхілла такого, який він тепер є.

Оце і все.

Просто прийти сюди, постояти й подивитися на нього, на такого, який він став.

Раф Андерхілл розгублено, з видимим подивом звів руку. Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет, чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався кволим, ледь чутним голосом:

— Дуг?

Я рвучко відступив.

— Дуг? — аж задихнувся він. — Це ти?

Такого я не чекав. Люди ж не пам’ятають! Нездатні пам’ятати! Через стільки років?

Чого б то йому пригадувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, називати ім’я?..

І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мого від’їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так занепало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, незамінним попихачем, якого можна кривдити, штурхати, лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість років тому я просто взяв та й покинув його, усе його життя дало тріщину.

Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене мишеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє: “Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого удару. Ти зник!”

— Дуг? — знову спитав він, бо я стояв і мовчав, безпорадно опустивши руки. — Це ти?

Ось задля цієї миті я й приїхав.

Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випередив мене й дістався сюди раніше — і час, і вік, і менші, ще страшніші смерті…

Бабах!

Шість пострілів у серце.

Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким звуком обличчя Рафа Андерхілла старішало на десять років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було вже сто десять.

— Бабах… — шепотів я. — Бабах… Бабах… Бабах… Бабах… Бабах…

І тіло його щоразу здригалось.

— Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.

Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на вулицю, коли він гукнув:

— Дуг, це ти?

Не озиваючись у відповідь я простував геть.

— Скажи мені! — гукав він кволим голосом. — Дуг! Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..

Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюрчання цвіркнув темряву яру, перейшов місток і став підніматися сходами на той бік.

— Хто це? — востаннє долинуло до мене його жалісне волання.

І тільки відійшовши ще далі, я озирнувся.

В усіх вікнах Рафового будинку світилося. Мабуть, після того, як я його залишив, він обійшов усі кімнати й скрізь повмикав світло.

По той бік яру я зупинився на лужку перед будинком, де колись народився.

А тоді підняв з землі кілька дрібних камінців і зробив те, чого ніхто ніколи не робив, жодного