Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Чула, що їх заледве не знищила чума.

— Бо вони оминули всі хвороби, що ними людство перехворіло від часів Володимира, — кивнув Ярема. — Десь половину селища викосило, це правда. Молодий волхв, який не встиг передати свої знання далі, теж загинув.

— Трагічна історія...

— Він прагнув відкритися світу — і заплатив за це життям, — Яровий дістав носовичка, протер спітнілу голову. — Дуб Гната там у пошані, до нього приходять просити чоловічу силу.

— Древні боги незадоволені новим вискочкою?

— Думаю, що натовпи людей з натільними хрестиками лякають їх значно більше.

Шляхтич помовчав.

— Потім до дуба Катрі заїхав. Розчистив трохи стежку, бо заросла...

— Ми з Олею рушимо туди наприкінці літа, — відгукнулася Ліна рівним тоном. — Думаю, що вона готова відвідати могилу батьків.

Ярема зміряв відьму задумливим поглядом.

— Ти — напрочуд сильна жінка, Ліно. Я безмежно поважаю тебе.

— Доля має жорстоке почуття гумору, — відповіла Ліна. — Я тепер не уявляю життя без Олі. Максим її любить, як рідну.

— Певен, що малій добре з вами.

— Мої небоги постійно з нею граються, — Ліна всміхнулася. — Але ти начувайся! Вона стала такою балакущою, аж часом хочеться тікати від її нескінченних розпитувань.

— Я готовий, — Ярема показово поправив очну перев'язь і випнув груди. — Діти — це прекрасно!

— Можу посперечатися, — відказала Ліна. — Але Оля... Вона різниться від інших дітей. Наче та скринька з секретом! Інколи мені здається, ніби вона володіє силою. Не такою, що отримують за угоду — а іншою, вродженою. Поки не збагну, якою саме... Все міркую: чи могло їй передатися від батьків?

— Навряд, — похитав головою шляхтич. — Діти характерників не успадковували набутих угодою здібностей. Не було жодного такого випадку.

— Може, після її народження щось трапилося?

— Після її народження вічно щось траплялося, — кілька секунд Ярема пригадував. — Саме тоді почалося полювання... Я того не пам'ятаю, бо лежав, стікаючи кров'ю, але чув оповідки інших. Це трапилося під час першої сутички з хортами. Катря приїхала з малою на руках, битва була програна... Савка врятував нас криком. Хорти падали з кровотечами з очей і вух, але нікого з нас не зачепило... Вирішили, що через криваву угоду.

— Оля не мала Ґаадового захисту, проте з нею нічого не трапилося?

— Чесно кажучи, ми про це не задумувалися, — зізнався Яровий. — А потім і зовсім позабули.

— Не зважай, — відьма махнула рукою. — То все пустопорожні міркування жіночки, яка потроху втрачає відьомську силу, від чого нудьгує і дратується. Інколи з цим важко змиритися...

— Сильвія казала, що її угода теж втрачає силу, — відгукнувся Ярема. — Здібності щомісяця слабнуть. Думала, ніби то з нею щось трапилося.

— Ні! Це всюди так, — повідомила Ліна. — Брама світів зачиняється. Потойбіччя, що дарувало нам сили, плине геть, тому всі угоди слабшають. Нелюди зникли, духи не відповідають на виклики... Невдовзі не лишиться жодних чаклунів і перевертнів — лише знахарі і шарлатани.

— А босоркані стануть простими людьми?

— Саме так, — Ліна поглянула на порожнє подвір'я. — Хай що там зробив Северин, але він спромігся змінити світ.

Цього разу тиша вже не була ніяковою. Порушило її повернення невгамовного ґедзя.

— От падлюка, — прошипіла Ліна.

Ярема засакав рукав.

— Досі звикаю жити без огляду на місячне ярмо, — він указав на глибокий шрам від ліктя до зап'ястя, зшитий глибокими широкими стібками. — Тричі мало не загинув, а ліва рука дивом досі слухається.

— Ти пробував не лізти смерті в зуби?

— До цього я теж звикаю, — розсміявся шляхтич. — На повню сниться біг із вовками. Думаю, якщо зустріну їх раптом, вони мене оминуть стороною.

Ярема сховав шрам під рукавом.

— Сильвія каже, що на повню спати поруч зі мною неможливо.

— Максим теж неспокійно спить у ці ночі, — погодилася Ліна. — Ти зараз повертаєшся до Сильвії?

— Так. Оце зустріну хлопців під Чернівцями, як домовлено, і звідти рушаємо на війноньку.

— А пані Ярова?

— Був у неї, — відповів Ярема неохоче. — Мамуньо бавиться з онуками. Таки вибачила Якова... А на мені, здається, поставила хрест.

— Це добре чи погано?

— Не беруся судити, — він махнув рукою. — Давай не будемо про мою родину.

— Тоді розкажи, як справи у Князівства. Знаю лише, що повстанці відбили північ...

— А південь міцно окупований османами. Відступати ті не збираються, особливо після того, як поляки і кримці повиганяли їх звідусіль, — Ярема вибив люльку. — Тож цей відгризений шматок боронитимуть до останнього. Імперія не може дозволити собі програш.

— Але Сильвія не здається.

— Її родич зрадив батьківщину і став каймакамом. Наказав стратити полоненого дядька Влада. Тож тепер це не лише війна за рідну землю, а й особиста помста. Сильвія не відступиться, а я... Радо їй допомагатиму, — він усміхнувся. — Війна — це залежність. Я не вмію нічого іншого.

— Коли що, Максим охоче візьме тебе підмайстром, — підморгнула Ліна.

— Красно дякую, — Ярема зареготав і дістав інший кисет. Під несподіваним ударом долоні нахабний ґедзь сконав.

— Ось так, — задоволено сказала відьма. — Ти забагато палиш, пане Яровий.

— Це вже не тютюн, а коноплі — то геть різні речі.

— Дим однаково паскудний.

Ярема з насолодою вдихнув аромат курива.

— Цієї звички позбутися важче, ніж анафеми, — він взявся набивати люльку. — До слова, малу не думала хрестити?

— А ти в куми набиваєшся? — хмикнула відьма.

— Вона