Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Себто «так званий» патріарх Симеон.

— Я вже позабув, що тобі все відомо, — Ярема кивнув. — Так, від старого патріарха лишилася тільки зовнішність. Те, що сидить у камені, дотримало обіцянки... На чому я зупинився?

— На статуях вовків.

— Так! Таблички добряче спаскудили їхній вигляд. Семеро вовків утворюють таку собі варту довкруж дуба, а замикає коло статуя Мамая від вдячної київської громади, — Яровий випустив кубло диму на ґедзя, і той нарешті полетів геть. — Пристойний ансамбль, я очікував гіршого.

— І що було далі?

— Сиджу, нікого не чіпаю, довкола натовп зібрався, а до мене безперервно підбивають клинці з обох рад. І нащо? Посміхаються запопадливо, белькочуть, мало в ноги не падають. Всіляко вдають, ніби це не я трибуну півтора року тому розвалив.

Ліна розсміялася.

— Читала про цей випадок у газеті.

— Шкандаль вийшов знатний... Дивовижно, що за ту витівку я уникнув покарання.

— Яків постарався?

— Мабуть, — відмахнувся Ярема. — Збагнув, мабуть, що зайва увага до моєї персони завжди битиме по його авторитету, і без того клишоногому, тому дозволив мені зникнути.

— Ваша зустріч, певно, була прохолодною.

— Ми навіть не привіталися. Я лише слухав виступ пана гетьмана, — Яровий відкашлявся, продовжив писклявим голосом: — «Країна завжди пам'ятатиме самовіддану і безстрашну жертовність істинних героїв... Характерники стали незнищенним корінням, з якого виростуть дерева нових поколінь... Вистоять під будь-якими буревіями, проростуть новими гілками, що випнуться в небо, проштрикнуть хмари, піднесуться до самих зірок...» Ось таке лайно ніс упродовж пів години.

Шляхтич смачно сплюнув у пилюку.

— Вуха сохли від того нудотного пафосу. Хотілося встати і заволати: це ж ти, виродку, нас знищив, а тепер скорботу вдаєш!

— Хіба почесним гостям не надають слова?

— Розтрощену трибуну газетярі смакували місяць, — реготнув Ярема. — Тому слова не давали — я мав благословляти дійство мовчазним сидінням, що символізувало композиційну гармонію з рештою скульптур.

— А що ти сказав би?

— Сказав би, що мертві герої зручні. Від них легко відкупитися: постав пам'ятник, вшануй квітами — готово! Мертвий герой мовчить і не дратує. Це живі вічно ставлять запитання, повстають проти кривд, лаються, п'ють, сруть... Вони занадто живі, аби бути героями. Лише в посмерті з них можна зліпити святих, — Ярема гірко всміхнувся. — Мертвий герой — це красива легенда, яку згадують раз на рік.

— Але в промові твого брата є зерня правди, — зауважила Ліна обережно. — На казках про Сірий Орден зростатиме багато дітлахів.

— Нехай ліпше зростають на правді, — перебив Яровий.

— Знаєш, у ніч срібної клямри Северина я була поруч...

— Знаю.

— Спитала його: навіщо ти це зробив? Він відповів — бо хтось мусить.

— Йому було п'ятнадцять, Ліно. Як інакше він міг відповісти? — відсік Ярема. — Ми теж зростали на казках про характерників, але жодна казка не попереджала, що насправді чигатиме на вовчій стежці.

Ліна мала іншу думку, та вирішила не сперечатися. Ярема мовчав, пахкаючи люлькою. Пауза ніяково затягувалася, тож відьма обережно спробувала розворушити розмову:

— Тож слова тобі не дали...

— Я вирішив не псувати моменту, — підхопив Ярема, і крига скресла. — Наступним виступав Матусевич, він склав думу «Про останніх сіроманців» — на мою думку, його найсильніша робота... «Славу труїли, дуби корчували, брехнею і брудом людей напували». З мене поганий співець, той шедевр варто почути наживо. Ридали всі присутні! Крім очільниці Таємної Варти.

— Не знала, що Варту очолила жінка.

— Її кличуть Майя... Колишня коханка Юхима Кривденка, — Ярема задумливо провів долонею по щоці. — Якби в ніч його вбивства ми були менш обережними, то нині мене шукали б усі головорізи гетьманату за суму значно більшу, ніж винагорода за Циклопа.

— Розпач закоханої жінки може обернутися страшною силою, — зазначила Ліна.

Знала по собі.

— І смертельно небезпечною, — погодився шляхтич. — Яків двічі ставив на цю посаду своїх людей, але один загадково сконав, а другий просто відмовився...

— Небезпечна жінка, — мовила відьма з повагою.

— Яків це зметикував, і вирішив із нею дружити. Думаю, вони порозумілися на ґрунті ненависті до характерників. Коли Буханевич представляв нову книгу, «Літопис Сірого Ордену: правда про витоки, звитягу і загибель вовчих лицарів», Майя просто встала і пішла. Думаю, Яків волів би вчинити так само, але мав дотримуватися протоколів.

— Буханевич? — перепитала Ліна. — Постій-но! Книга про характерників від того самого Буханевича?

— Того самого! Твердив, що написав опус маґнум, де немає жодного слова брехні. Підійшов до мене, привселюдно вибачився і подарував примірник, — Ярема порився в дорожній сумі, дістав на світ чималенький том: — Тримай. Я її однаково не читатиму. Принаймні найближчі роки.

Відьма зважила на руках велику книгу з чорною палітуркою. Провела пальцями по тисненню, погортала сторінки, що пахли фарбою, підвела на Ярового тьмяний погляд.

— Тут...

— Так, — кивнув Ярема. — Переважно це — історія життя Чорнововка. Якщо там і справді немає жодного слова брехні, буде гарний подарунок Олі... Років за десять.

— Я обов'язково прочитаю, — сказала відьма. — Дякую.

— На тому я з церемонії втік, — завершив шляхтич. — А на зворотному шляху завітав до дуба Гната...

— Того, що посеред древнього селища?

— Того самого. Русичі проторили дорогу, поставили на в'їзді халупу, збирають у всіх приїжджих мито. Навіть із мене платню вимагали, уявляєш? Я їх від лісовика звільнив, і така вдячність!

— Принаймні вони не полювали на тебе зі сріблом.

— Маєш рацію, — реготнув Ярема. — Селища не впізнати! Набудували гостинних домів, вільних кімнат нема — витріщаки їдуть з усієї країни. На позір здається, що їх більше за мешканців. Сновигають усюди, немов у музеї під відкритим небом... Загалом колишні відлюдники швидко збагнули, як