Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

приготувалися, прибралися у пістолети, порохівниці, а хрестів на шиї стільки, скільки в кожного було, аж світилося. І пішли до священичої резиденції. Нема що й казати, самі ґазди, не абихто. Хочемо гостей запросити до нас, а священик на те: «Не пхайтеся, не будьте смішні, не втомлюйте їх, адже це гості». Ми далі своєї: «Ми теж їх хочемо пригостити, тих гостей здалека, і в церкві, і в хатах теж». А священик на те: «Чого ще вам захотілося, а як ви з ними будете розмовляти, та й про що?». А ми отцеві: «По-людськи, як з людьми». Аж тоді священик рознервувався, що ми такі дурні, і ґрунтовно лопатою вкладав нам у голови все те англіканство. Говорив багато, і з цього я вихопив найважливіше, що вони беруть когута і шанують, а хреста зовсім ні. І у нас когут пильнує собі хреста і з хреста галасує на цілий світ, а у них без хреста. Невідомо чого і на кого. Ну і ми через це з чим прийшли з тим і пішли, з соромом повернулися до села. Запам’ятали ми англіканів назавжди.

— Без хреста? Самого когута? Що ж це може означати? — обурювався Вітролом, але відразу ж заспокоївся. — Це, мабуть, неправда, Цвилинюче. Блюзнити людей і злословити — це найлегше, кожен зможе, а це найбільший гріх.

Айзик прицмокнув, легко поплескав по плечах Вітролома, потім ще й Цвилинюка, але Цвилинюк впирався надалі:

— Наш священик з Ясенова який є, такий вже є, але не злословить і не бреше.

— Але наш старенький священик Бурачинський ніколи чогось такого не говорив, — відповів Вітролом.

— Не говорив, бо англікани до нього не заходять, то звідки він мав би знати, — гарячкував Цвилинюк.

Фока його осадив:

— Весь час чути, що ви бунтуєтеся проти нашого священика, а зараз…

— Бунтуюся, — поспішно підхопив Цвилинюк, — бо мушу, якщо він нам дихати не дає і на проповідях постійно марудить про кінець світу. І ще й лякає так, що християнинові вже не хочеться навіть корову доїти. Нехай ходять бідулі недоєні зі спухлим вим’ям, якщо вже кінець світу над головою.

— Але ж сам отець Пасьонович гостить англіканів, — перебив Фока.

— Гостить, бо мусить, що ж йому ще робити, у себе вдома кожен гостинний, але до них пхатися? Ні!

— Якісь ідолопоклонники, чи що? — видусив з себе Бомба стурбовано.

— Які там ідолопоклонники, — пищав Цвилинюк, — вони навіть ідолам не поклоняються, лише грошам.

— Гроші кожен славить, аби лиш чесні, — заявив старий Кочерган.

— Тож за що їх звинувачувати і в чому? — гостро запитав Фока.

— Що вони безвірки, просто Бога зрадили, — випалив Цвилинюк.

Айзик беззахисно розставив руки і сів на лаву біля Цвилинюка. Фока теж опустив руки на стіл, лише Вітролом обурився на Цвилинюка:

— Чоловіче! так за пусто-дурно людей плямувати? Безвірками їх обзиваєте? Зрадників з них малюєте? Хай буде. Я першим піду до тих безвірків.

Айзик оживився, перескакував очима з одного на іншого. На чолі старого Кочергана заграли зморшки, але відразу ж в його очах заблищали вогники, як в очах молодої сарни, яка досі не бачила людини і коли її зустріла, то не знає, чи втікати, чи залишатись. Він нарешті розморщив чоло і глухо заявив:

— Я вперше в житті чую таке плямування і ганьблення. Ось це справді гріх! Піду і я до них.

Айзик дивився розмріяним поглядом на старого Кочергана, а потім сумно задумався, прищулив очі і втупив їх у стіл, а вже достатньо заохочений Мандат допив пиво з горщика і зареготав:

— Ми вже були на свято Одокії під білою чортівською попівнею, там у снігах, то ходімо ще й до безвірків. Я не боюся, хоч би й у старому сердаку — піду.

Цвилинюк жахнувся:

— Люди! Що вас отуманило, заради грошей пхатися чортові в горло? Кара божа.

Айзик кивнув до жупаніци, щоб швидко подала свіжі плачінти, а Вітролом гукнув Цвилинюкові:

— Це з вами кара божа, щоб отак на людей ганьбу сипати, як терня.

Мандата теж понесло, вдарив кулаком об стіл, крикнув на Цвилинюка:

— Це ви пхаєтеся чортові в горло! Мій дідусь, Базьо Кропивницький, головний дяк, так каже…

Негайно посіялась мовчанка, слухали з зацікавленням. Цвилинюк теж охолонув і запитав:

— Що каже дяк Базьо?

— Що каже Базьо? — прошепотів Айзик.

Замість відважитись, Мандат сполошився, почав затинатись, потім надувся і випалив:

— Дідусь каже, що не так.

— Ой, не так, — повторив Айзик, наче відлуння.

— То що ж не так? — напирав Цвилинюк.

— Що є лист з неба, що все по-іншому, — затинався Мандат.

Цвилинюк рятував сам себе.

— Який лист з неба? Гляньте на нього! Сам нічого не розуміє, а бундючиться дідовим розумом. Бог нас покарає, як будемо слухати найдурніших.

Посипалося хихотіння, Айзик поскубував бороду, із занепокоєнням розглядався по кімнаті, чи не наближаються вже свіжі плачінти, а Ґєлета заохочував Мандата:

— Ну, Петриську, не крутіть, давайте вашу проповідь.

Підстьобнутий Мандат раптово зірвався, немов збирався наскочити на Цвилинюка. Айзик склав руки, наче до молитви, дивлячись на того вражено, як на дитину, яка підчас дитячої сварки всього за кілька хвилин перетворилася на великого чоловіка, готового розбити голову за будь-що. Та Мандат спам’ятався, присів, задумався. Потім заговорив впевнено, немов читав, хоч ніхто й не знав, чи він вигадує, чи насправді пригадує.

— Так, мій ґаздику, лист з неба такий: що пекло повністю нівечиться, затікає в землю, коли по ній ступають рахманні душі, але — підпливає знизу догори, коли, — Мандат знову затнувся, а потім вигукнув на повні груди: — і аж земля свята ригне на нас пеклом, по очах шмагне, коли будемо осуджувати, ганьбити і гавкати на ближнього…

Цилинюк ще несміливо опирався:

— Земля ригне? Такого жоден священик ніколи не казав.

— То самі прочитайте листа з неба — відрубав Мандат.

— А ви? Ви вмієте читати? — запитав Цвилинюк.

— Для чого мені читати? Дідусь Базьо читає за мене і за всіх.

Цвилинюк скулився, загорнув рукою волосся на лисині, повільно здаючись, але все ж намагаючись ще щось врятувати зі своєї слави, волав тремтячим голосом:

— Запитайте якого хочете священика, не обов’язково нашого, що земля є окремо, а пекло окремо. Це щось зовсім інше, це потойбічний світ. Запитайте Йосенька. Запитайте вже Айзика, він знає святе письмо.

Айзик сполошився, присівся до Мандата, скулився і сховався, як такий неборак, якого витягають з ліжка до суду на свідка бійки. Тимчасом підійшла допомога. Жупаніца блимала очима і запахли плачінти. Мандат ухопив першу-ліпшу плачінту, після чого глибоко заковтнув з горщика і рубав далі, немов лупив довбнею по голові: