Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Прикутий до стіни, обдертий і облуплений від земних надій, як від шкіри, Дмитрик у той час зітхав у темниці до іншого мовчазного володаря, до володаря ясного. Заснув.

Коли сон зморив Дмитра, йому бачилося, що він їде з великої гори на возі без коней, на возі, який їде сам собою і він сам собі вимайстрував. Однак не міг зупинити воза, колеса розігрілися від бігу і розжарилися так, що припікали Дмитра. Далеко на горі стояла шибениця, висока, як гора. Кидала велику тінь на цілу долину. Мотузка на ній була така довга, що сягала через гори на весь край. Віз далі мчав під гору, завіз Дмитрика аж до шибениці.

Спутаний Дмитро зітхнув крізь сон:

– Власне цю одну маленьку мить людина мусить пройти сама.

Загойдалася перед ним стара, худа, довгонога шибеничка. Заграла, запищала тоненько і жваво Пелехову колискову, що огортає сном. Такої майстерної гри, такого проникливого співу він ще не чув ніколи.

– Гоой-гооя, юначку! Будеш ти танцювати, ейгага! Підскакувати будеш від моєї музички. Навчу тебе пісеньок незнаних, і яких же сміливих, нашепчу тобі вигадок таємних, і яких же нових. Заведу тебе я, дружка старенького, на забави весільні та й на пишні, з княгинею льодовою біленькою, і якою ж білою, охолоджу твою голову гарячу, ложе постелю, і яке ж зимне.

Так грала стара шибеничка. Подивіться: то Льодова Баба вбирається у снігову весільну ґуґлю. Вже лежить біля нього. Га! Яка ж ти гарна, Пані Одокіє! Відкрилися раптом над ним великі сталеві холодні очі. Вузькі, стиснені й холодні губи торкнулися до його вуст. З-під білої ґуґлі показалися гладенькі коліна і стегна. Доторкнулися до нього. Дотик обпік, як лід. Морозом повіяло на нього від Льодової Баби.

Досвітній холод розбудив Дмитра. Розвиднялося, забруднене світло пробивалося до катівні.

Тоді Дмитрик, напівпритомний, іще з видивом величезної шибениці під повіками, з її співами у вухах, з відчуттям крижаного поцілунку й обіймів, почав кликати сонечко. Рук скласти не міг, піднімав лиш одну руку й голову. Спочатку шепотів молитву, якою колись у зимівнику вітав сонечко. Потім співав уже ніби церковну пісню чи літанію:

– Лелю-сонечко. Ходиш у панцирах золотих, кіньми рвеш змійовими. Мечеш булави вогняні.

Задзвени панциром! Витрать одну стрілу, хоча іскру з копит змієвих! Почуй мій голос, Лелю!

І сталося диво. Не могло дійти сонечко до підвального віконця підвалу, зверненого на захід і на північ, але блиснуло й відбилося у вікнах мандаторії напроти. Звідти рикошетом послало свої стріли. Вдарило до болю в очі в’язня. Засміялося, задзвеніло. Напевно, також десь там високо заіржали змієві румаки, зареготали, блискаючи очима, б’ючи золотими підковами.

Тепер Дмитро міг завдати удару ворогові свободи. Підніс високо, як тільки міг, неприкуту руку, тримаючи в ній ту ляльку з болота і глини, яку зліпив у вигляді мандатора. І хоч у катівні було темно, за формою живота, чобіт та ківера кожен відразу впізнав би, чию фігуру зображає лялька. Ще вчора зробив її Дмитрик, але сам не міг пробити її променями гніву. Не мав флояри – не міг ударити в неї силою пісні. Не міг його досягнути.

Тепер, коли летіли батьківські, сонечкові стріли, він підніс до них ляльку мандатора. Не співав, не молився, кричав, як орел, що б’є здобич. Кричав, аж прокинувся весь катуш.

– Бий у неї, врази різницький рід, злодійських підземних щурів, плем’я темряви! Почуй мій голос, сонечко!

Ці слова чули у в’язниці. Не в одному побратимському серці пробудилася тривога: чи переможуть чари, а чи сумна дурійка огорне чорною плахтою ясну голову ватажка…

Тим часом струни грали, вражали сонячні стріли. Ще раз усміхнулося сонце, відбиваючись у вікнах мандатора. Ще щось шепнуло на вухо мольфарові, який уже ледь не втрачав свідомість. І він усміхнувся. Сонце пішло, в катівні знову було темно. Дмитро знесилів, кинув ляльку. Він уже знав, що цієї миті закінчилася Брнекова співанка. Ще раз підхопився, крикнув, аж весь катуш здригнувся: Гуки, мої гуки! Убило сонечко ляльку… Зімлів і довго так лежав непритомний.

В’язні повірили словам ватажка. Наглядачі, які прийшли до камер після сонця, саме від в’язнів дізналися, що мандатор уже мертвий. Сум’яття і страшний безлад запанували у мандаторії, коли мандатора дійсно знайшли на підлозі неживого. Поруч лежав пропалений і роздертий портрет цісаря, повернений до стіни. Брнатцік збирався до крайсамту по накази та вказівки. Кудись безслідно зник єдиний і безцінний свідок, міністрант Ґєник. Ніхто його більше не бачив. Він був гробарем, розумівся на чарах, а не знав, кого має боятися.

* * *

У цей самий час ґазда з Голів Грицьо Баган саме чекав у катівні на звільнення. Грицьо Баган був кумом Дмитра і, як цілі Голови, був із Дмитром дружний. Але не тільки ніколи не мішався до жодних юнацьких справ, але й зовсім нічого не міг би про них розповісти, окрім балачок та байок, почутих зимою при печі. Бо від світанку до заходу сонця опікувався лише коровами, думав тільки про корів, і якщо колись щось говорив, то також тільки про корів і телят. Цілі дні проводив з ними по лісах і толоках, а взимку не виходив за дня зі стайні, хіба щоб вигнати корів до сіна. Щоправда, зимовими вечорами часто уважно слухав дідівських оповідань про опришків, про зміїв та летючі кораблі, про напади і чари Дмитра. Усе це в його голові мішалося з Довбушем, Головачем, Бог знає ще з чим. Стільки вже напрялося, намоталося тих байок про Дмитра, що, коли одного разу Гриць побачив його під час якоїсь толоки, ходив навколо нього, торкався обережно й легенько, сумніваючись, чи славний ватажко і князь це той самий його кум Дмитро. Колись, багато століть тому, Грицевого предка назвали Баганом, тобто потворою. Видно, мав бути грізним чоловіком. А хто дивився на невеликого і лагідного чоловічка, яким був Грицьо, міг подумати, що якось він надто виродився від страшних предків. Бо якщо ні, то хіба якийсь насмішник дав цьому родові таке прізвисько.

Після нападу ватаги Томанюків на волоський караван над озером нещастя, як той вітрогон, що завжди має в голові шкідливі й напасні думки, волочилося по горах та лісах і отак, знічев’я, причепилося до Гриця Багана. Волохів не задовільнила політика мандатора. Вони не впізнавали нікого з людей, кинутих до катівні, яких їм показували. Затялися, щоб повернути збіжжя, бо інакше підуть до губернії. Такі бігали, мов ошпарені, разом із пушкарями, шукаючи Томанюкових опришків, які пограбували їхній караван. Баган