Жюль Верн - Діти капітана Гранта, Жюль Верн

Айртон повернув голову й глянув Гленарванові просто в очі.

— Я не відповідатиму, сер. Хай правосуддя само викриває мене!

— Довести провину буде дуже легко, — зауважив Гленарван.

— Дуже легко, сер? — глузливо перепитав Айртон. — Мені здається, ви надто поквапились із цим висновком. Запевняю вас, що найдосвідченіший суддя добре поморочився би з моєю справою. Хто скаже, чому я опинився в Австралії, скоро тут немає капітана Гранта, щоб це пояснити? Хто доведе, що я отой Бен Джойс, якого розшукує поліція, коли вона ніколи в очі мене не бачила, а мої спільники на волі? Хто може, крім вас, звинуватити мене не в злочині навіть, а в якомуеь непорядному вчинкові? Хто може довести, що я нібито хотів захопити це судно й передати його каторжникам? Ніхто, чуєте, ніхто! Ви маєте підозру, хай так. Але щоб засудити людину, потрібні докази, а вам їх бракує. Доки не доведено супротивне, я — Айртон, боцман з “Британії”.

Айртон розпалився, говорячи, але враз по тому знову, збайдужів. Він гадав, напевно, що його виступ покладе край допитові, але Гленарван знову звернувся до нього:

— Я не слідчий, Айртоне, котрому доручили довести вашу провину. Це анітрохи мене не обходить. Йдеться пре те, щоб певно визначити наші стосунки. Я не питаю у вас нічого, що могло б вас скомпрометувати. То справа правосуддя. Але ви знаєте, які я проваджу розшуки, і одне ваше слово могло б навернути мене на загублені мною сліди. Ви згодні говорити?

Айртон похитав головою, як людина, що вирішила мовчати.

— Чи ви скажете мені, де капітан Грант? — спитав Гленарван.

— Ні, сер, — відповів Айртон.

— Чи ви скажете мені, де загинула “Британія”?

— Також ні.

— Айртоне, — промовив Гленарван майже благальним голосом, — коли ви знаєте, де капітан Грант, то скажіть це хоча б його нещасним дітям, вони ж чекають з ваших уст бодай єдиного слова!

Айртон завагався. Обличчя йому враз перекривилося. І все ж таки він стиха пробурмотів:

— Не можу, сер.

І зараз же додав гостро, наче докоряючи собі за хвилинну слабкість:

— Ні! Ви нічого від мене не дізнаєтесь! Звеліть мене повісити, коли хочете!

— Повісити! — вигукнув Гленарван, охоплений раптовим гнівом.

Та одразу опанувавши себе, він мовив повагом:

— Айртоне, тут немає ані суддів, ані катів. На першій же стоянці я передам вас до рук англійської влади.

— Я тільки цього й хочу, — відповів боцман.

По тому він спокійно повернувся до каюти, що правила йому за в’язницю. Біля її дверей настановили двох матросів, наказавши пильнувати кожен його рух.

Свідки цієї сцени розійшлися обурені й водночас; пойняті розпачем. Не добившись од Айртона відповіді, що мав тепер Гленарван робити? Очевидно, здійснити ухвалений ще в їдені план — повернутися до Європи, перервавши на деякий час ці невдалі розшуки. Адже сліди “Британії” загублені без вороття, а документ не припускав жодного іншого тлумачення, і всі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі, уже досліджено, — тож “Дунканові” залишалось тільки вертати додому.

Після спільної наради Гленарван докладно обміркував із Джоном Манглсом питання повороту до Шотландії. Капітан оглянув трюми. Пального могло вистачити щонайбільше на два тижні. Отже, запаси вугілля годилося поновити на першій зупинці.

Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано, де “Дункан” уже поповнював якось свої склади, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях, що йшов саме уздовж тридцять сьомої паралелі. Поробивши потрібні запаси, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.

Урадивши цей план, дали наказ механікові підкинути в топку палива. За півгодини яхта, взявши курс на Талькауано, вже пливла спокійним океаном, справді гідним своєї назви Тихого, і о шостій вечора останні гори Нової Зеландії зникли на обрії, повиті гарячим туманом.

Так-от почався поворот додому. Сумна подорож для цих мужніх людей, що розшукували Гаррі Гранта й повертадиг ся без нього! Команда яхти, така радісна, певна свого успіху в час відплиття, тепер пригнічена й занепала духом, подалась у зворотну путь до Європи. Жодного поміж цих славних матросів не вабила надія швидко побачити рідну країну, усі згодні були ще довго змагатися з небезпеками океану, аби знайти каштана Гранта.

На зміну радісним вигукам, які нещодавно зустрічали Гленарвана, прийшли зневіра й смуток. Не було більше жвавого спілкування поміж пасажирами, цікавих розмов, що звеселяли їх колись у подорожі. Кожний тримався осібно, охоче залишаючись на самоті у своїй каюті й лише зрідка сходячи на палубу.

Людина, яка надто бурхливо виявляла звичайно спільні всім почуття, чи то радісні, чи то сумні, що здатна була в кожного відродити надію, — Паганель став тепер похмурий і мовчазний. Географа майже не бачили на судні. Його природна балакучість і жвавість зникли, їх заступили німотність і пригнічення. Здавалось, він більше занепав духом, ніж його товариші. Коли Гленарван починав говорити про поновлення розшуків, Паганель заперечливо хитав головою, як той, хто ні на що вже не сподівається й переконаний в загибелі всієї команди “Британії”.

А втім, на борту судна знаходилась людина, яка могла сказати щось певне про катастрофу, але вона мовчала. Не було жодного сумніву в тому, що Айртонові відомі коли не вся правда про нинішнє становище капітана Гранта, то принаймні місце аварії судна. Та капітан, як видно, свідчив би проти нього, і тому боцман вперто мовчав. Ось чому він викликав загальне обурення, надто в матросів, що хотіли його порішити.

Декілька разів Гленарван намагався примусити Айртона заговорити, але надаремно, не допомогли ні обіцянки, ні погрози. В своїй упертості Айртон зайшов так далеко вона була настільки незрозуміла, що майор врешті взяв під сумнів, чи знає той будь-що взагалі. А втім, майорову думку поділяв і Паганель, бо вона стверджувала його особисті міркування щодо загадкової долі Гаррі