Жюль Верн - Діти капітана Гранта, Жюль Верн

— Так, сер, вельми здивував, — відповів Остін. — Але не маючи звички перечити наказам, що їх одержую, я скорився. Хіба ж я міг учинити інакше? Якби я не виконав вашого рознорядження й через це сталося якесь нещастя, то хто ж був би винний, коли не я? Чи зробили б ви інакше, каштане?

— Ні, Томе, я вчинив би так само, — відповів Джон Манглс.

— Але що ви подумали? — спитав Гленарван.

— Я подумав, сер, що розшуки Гаррі Гранта вимагають плисти туди, куди ви мені наказуєте. Я подумав, що ваші наміри змінилися, й ви хочете дістатися до Нової Зеландії якимсь іншим судном, а я повинен вас чекати на східному побережжі цього острова. Проте, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не звірив таємниці свого призначення, і команда про нього довідалася тільки, тоді, коли ми вийшли у відкрите море й Австралійський суходіл уже зник з очей. Але тут на борту сталася подія, яка завдала мені великої мороки.

— Що саме, Томе? — спитав Гленарван.

— А те, — вів далі Том Остін, — що коли боцман Айртон довідався на другий день, після відплиття, куди йде “Дункан”…

— Айртон! — вигукнув Гленарван. — Хіба він на судні?

— Так, сер.

— Айртон тут! — повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.

— Доля помстилася за нас, — промовив молодий капітан.

За одну мить з швидкістю блискавки в їхній пам’яті промайнули всі злочини Айртона, його заздалегідь задумана зрада, рана, заподіяна Гленарванові, замах на Мюльреді, злигодні експедиції, яку він завів у болото річки Снові, — усе минуле цього негідника. А тепер, через дивовижний збіг обставин, каторжник опинився в їхній владі.

— Де ж він? — квапливо спитав Гленарван. — В каюті бака. Він під вартою.

— Чому ви його арештували?

— Бо Айртон, дізнавшись, що яхта пливе до Нової Зеландії, страшенно розлютився і хотів примусити мене змінити напрямок судна, бо він мені погрожував, бо він, нарешті, підбурював мою команду до заколоту. Я зрозумів — це людина дуже небезпечна, й ужив застережних заходів.

— А відтоді?

— А відтоді він сидить у своїй кімнаті й не намагається з неї вийти.

— Правильно вчинили, Томе.

О цій хвилині Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії. Сніданок, такий потрібний їм тепер, було подано. Вони сіли до столу і нічого не сказали про Айртона. Але ло сніданні, коли всі мандрівники добре попоїли й знову зібралися на палубі, Гленарван розповів їм про присутність боцмана на судні. Він повідомив також і про свій намір викликати його сюди.

— Чи можна мені уникнути цього допиту? — спитала Гелена. — Приздаюся вам, любий Едварде, мені було б дуже прикро побачити цього нещасного”

— Я хочу звести його віч-на-віч із тими, кому він заподіяв лихо, — сказав Гленарван. — Дуже прошу вас, Гелено, залишіться. Треба, щоб Бен Джойс зустрівся лицем у лице з усіма своїми жертвами.

Ці міркування змусили леді Гелену погодитися. Вона й Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет — всі ті, кому зрада каторжника завдала стільки лиха. Команда яхти, ще не розуміючи усієї важливості того, що відбувалось, стояла мовчки навколо них.

— Приведіть Айртона! — сказав Гленарван.

Айртона привели. Він упевненим кроком перетнув палубу й зійшов сходами на ют. Погляд у нього був похмурий, зуби зціплені, кулаки судорожно стиснуті. Його постать не виявляла ні зухвальства, ані приниженості. Опинившись перед Гленарваном, він схрестив на грудях руки й мовчки, спокійно чекав його запитань.

— Айртоне, — мовив Гленарван, — ось ми з вами й на “Дункані”, котрий ви хотіли віддати каторжникам Вена Джойса.

Губи в боцмана злегка затремтіли. Його завжди байдуже обличчя на мить спалахнуло. Та зашарівся він не від гризоти сумління, а з сорому, що зазнав невдачі. Він став в’язнем на яхті, якою прагнув володіти, і за кілька хвилин його долю буде вирішено.

Однак він нічого не відповів. Гленарван терпляче очікував, але Айртон так само вперто мовчав.

— Кажіть-бо, Айртоне, — врешті мовив Гленарван. — Що ви можете мені відповісти?

Айртон завагався; зморшки на його лобі позначились чіткіше. Врешті він проказав спокійно:

— Мені нічого говорити, сер. З дурного розуму я попався вам до рук. Тепер чиніть, як знаєте.

По цих словах боцман втупив погляд у береги, котрі тяглися на заході, вдаючи цілковиту байдужість до того, що відбувалося навкруг. Здавалося, все це анітрохи його не обходить. Але Гленарван поклав собі набратися терпіння. Він був надзвичайно зацікавлений дізнатися про деякі деталі таємничого минулого Айртона, зокрема про те, що стосувалось Гаррі Гранта й “Британії”. Тому він повів допит далі, ховаючи під лагідним тоном і зовнішнім спокоєм обурення, що клекотіло в його серці.

— Я гадаю, Айртоне, — сказав він, — ви відповісте на деякі питання, що я хотів би вам поставити. Насамперед, як маю вас називати! Айртон чи Бен Джойс? Чи служили ви справді боцманом на “Британії”?

Айртон так само байдуже дивився на берег, мовби й не чуючи запитань, Гленарванові очі спалахнули гнівом, але він стримав себе і питав далі:

— Коли саме ви покинули “Британію”, яким побитом опинилися в Австралії?

Та сама німотність, той самий байдужий погляд.

— Вислухайте мене уважно, Айртоне, — провадив Гленарван. — Говорити — у ваших власних інтересах. Вашу долю може полегшити тільки цілковита відвертість. Востаннє питаю вас — ви даватимете