Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

наказала вона собі. — Й зберігай хоч трохи

гідності».

— Гаразд, докторесо Окойє.

— Елві.

— Елві! Мені треба, щоб ви й лікарка Мертон зробили все, що

тільки треба зробити, аби дати цьому раду. Мені здається, я знайшов спосіб отримувати припаси з орбіти, але не бачу поки що

способу пересадити людей на кораблі, а якщо це уможливиться, де їх стільки притулити. Отож, якщо я правильно вас зрозумів, я

зможу забезпечити вас будь-чим, що ми маємо нагорі. Але

треба, щоб ви тут дали цьому раду.

— Я зроблю це, — пообіцяла Елві, кивнувши головою. Вона

зеленого поняття ще не мала, як зуміє виконати свою обіцянку, але її серце було переповнене рішучістю це зробити.

— Усе, що вам треба, — сказав Голден. — Ви тільки скажіть

мені.

А їй сяйнула раптова, невідчепна й напрочуд графічна думка.

Відчула, як фарба по шиї підіймається до голови, аби вона, Елві, зашарілася.

— Добре, капітане. Я б хотіла, гм… коли б мені з «Ізраеля»

скинули запасного ранця для збору зразків! Це мені дуже

придалося б.

Тут він забрав свою руку, й вона моментально відчула втрату.

Запхнула свої руки в кишені. А він кивнув їй головою, повагався

мить, от ніби сподівався ще щось почути від неї, і відійшов у

заюрмлену головну кімнату. Елві закусила губу й двічі

зглитнула, аби відступило те щось, що здавлювало їй горло.

Знала, що поводиться по-дурному й що ця невідповідність сягає

навіть межі нормальності, однак це розуміння нічого ж не

міняло.

Вона стала перед вікном, задивилася на той сірий дощ. Ніяк не

вірилося, що кожнісінька його крапля несе таке щось, яке

залюбки колонізує її тіло, достоту як люди колонізували Нову

Землю. А краєвид відкривався такий мирний. Неозорий, багатий, прекрасний. І навіть ота забарна річка паводкових вод

несла заспокійливий, величавий, чудовий сенс природи, що

невимушено грає свою гру.

Більшу частину земної поверхні заполонили міста й доглянуті

заповідники природи, в якій неприрученого лишилося не

більше, ніж у службової собаки. Марс і Пояс поцятковано

колоніями, призначення яких — відвоювати людське місце у

нелюдських, нежиттєдайних обставин. Їй сяйнула думка: це ж

вона вперше у житті опинилася там, де можна спостерігати

справжню дику пущу — десь такою, якою дичавина була

мільйони років тому на Землі. Із закривавленими зубами й

пазурами. Безоглядно смертоносна. Неозора, непередбачувана й

така складна — уявити годі.

— З вами все гаразд? — запитала Лусія.

— Я приголомшена, — відповіла Елві. — Але в доброму стані.

— А я виловила новий зразок із водоочисника, — похвалилася

лікарка. — Допоможете мені визначити, що воно таке?

— Залюбки, — сказала Елві. — От як упаде мені з неба новий

ранець для збору зразків, то наскільки легше буде відсилати

дані додому, на Землю. Може, вони й допоможуть нам.

— Ну, поки вони там знайдуть щось, то ви обов’язково напо-ляж те, щоб відгук свій надіслали нам тільки на авдіофайлі, —

порадила Лусія. — Я не певна, чи багато ми вчитаємо на той

момент.

— І як же ми все те зробимо? — спитала Елві.

— Зробимо — що?

— Та хоч би й що. Як їстимемо, відбудовуватимемо, очищатимемо воду, відбиватимемось від цих смертослизів? Як

ми спроможемося робити хоч би що з того всього, коли жодне з

нас не бачитиме того, що робить?

— А навздогад, — сказала Лусія. — Серединка на половинку.

* * *

Довга тривалість новоземлянського дня й ночетворна пітьма

від хмаровиння породжували дивно-химерне відчуття часу. Елві

сиділа навпочіпки в невеликій бічній кімнатчині, яку Фаєз

прихватизував під їхню дослідницьку лабораторію. Те, як

вигиналися тутешні стіни, нагадувало їй кістки-скелети. Єдиний

отвір тут був високо вгорі, й чи то Фаєз, чи Лусія, чи Судьям —

хтось перекрив ту дірку шматом чистого пластику, аби

смертослизи не сипалися їм на голови. Кілька ліхтарів, що

працювали на батарейках, кидали холодне біле світло на темно-червоні стіни й стелю. Крихітна зелена пляминка в її

імпровізованій чашці Петрі могла