Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

він сам цього не бачив — ось тут, у дворі, і в домі в мене, і на моєму пасовиську, а ще ж потім і в місті щось міг бачити, як той хабáль ліз до дівчини, і як вона від нього відмагалася, і тільки цей одинадцятиліток і боронив її? Що вона, не могла сподіватися помочі ні від Буна Хогенбека, ні від закону, ні від інших дорослих білих, а тільки від цього хлопця? Скажи йому.

Щось у мене всередині вже волало: «Ні. Ні. Не питай. Облиш це. Облиш». Але я таки запитав:

— А що Бун зробив?

Нед жував над мискою і кліпав почервонілими очима, наче в них було повно піску.

— Налупцював того законника. Буча. Мало не вибив з нього духу. Його випустили раніше, ніж мене з Вихром. Він навіть не зупинився. Пішов просто до тої дівчини…

— Це була міс Реба, — похопився я. — Міс Реба.

— Ні, — заявив Нед. — Та друга, здорова. Не знаю, як її на ім’я… Налупцював її, обернувся…

— Він ударив її? — скрикнув я. — Ударив Евер… міс Коррі?

— Це її так звуть? Еге ж… Обернувся й пішов просто до того законника, де він там був, його теж налупцював, з пістолетом і всім, аж поки спромоглися його відтягти…

— Бун ударив її, — повторював я. — Він ударив її.

— Еге ж. Якби не вона, мене з Вихром і не випустили б. Буч переконався, що ніяк до неї не добереться, а коли побачив, що я, і ти, і Бун не зважимося вернутись додому, поки не виграємо сьогодні перегонів, і що той виграш залежить від Вихра, — взяв та й замкнув коня. Оце ж і сталося. Тільки й того. Дядько Пошем казав тобі, що він ще в понеділок бачив, куди все хилиться, та й я б мусив теж помітити, якби не заморочився так з Вихром, або, може, якби краще знав того Буча…

— Я не вірю, — сказав я.

— Але це так, — мовив Нед. — Оце ж бо й сталося. Це просто лиха пригода, така, що годі й передбачити. Отак ненароком він побачив її в понеділок і розважив собі, що тої зірки й пістолета йому вистачить, як, либонь, йому тут завше вистачало. А воно цим разом вийшло дзуськи, тож він мусив зметикувати щось інше, і, звісно, нагледів Вихра, що від нього залежав виграш на перегонах, щоб ми могли дістати назад хазяїнів автомобіль і, може, вернутись додому…

— Ні! — скрикнув я. — Ні! То не вона! Її навіть тут не було! Вона вчора ввечері поїхала з Семом до Мемфіса. Вони просто тобі не сказали. То був хтось інший. То була та друга!

— Але ж ні, — мовив Нед. — То була вона. Ти ж бачив, що тут діялося в понеділок.

О так, — і дорогою до міста в бричці того дня, і в лікаря, і в готелі ввечері, аж поки міс Реба нагнала йому страху, і він забрався звідти, як ми — принаймні я — гадали, назавжди. Тільки що міс Реба теж була жінка, не більше.

Я сказав:

— Чому ніхто не допоміг їй? Отой чоловік… Отой самий, що забрав тебе з Вихром, що сказав Семові й Бучеві, хай виробляють, що собі хочуть у Мемфісі, Нешвілі чи Гардвіку, але тут, у Пошемі… — Я кричав, мало не плакав. — Я не вірю цьому!

— Але так є, — мовив Нед. — Це вона викупила Вихра, щоб він міг бігти сьогодні на перегонах. За нас із Буном та інших я не кажу, ми Буча й геть не обходили, хіба що Бун, аби до ранку йому не заважав. Йому треба було тільки Вихра, а мене, Буна й решту він мусив доточити, щоб переконати містера Полімеса. Бо його Буч теж облигав, на своє використовував, аж поки щось там сталося вранці. Чи то Буч доскочив свого, а тоді сказав, що це все помилка, що це не той кінь, чи то містер Полімес сам склав одне до одного й відчув, що воно щось не теє, і повиганяв усіх, але не встиг і дух перевести, як Бун пішов і налупцював цю дівчину, а потім завернув одразу до Буча, спробував голіруч йому голову розтовкти, з його пістолетом і всім, і містер Полімес відчув, що воно таки добре не теє. І містер Полімес, — може, він і на зріст не вдався, і віком не молодий, але він людина, я тобі скажу. Розповідали мені, що торік його жінку, як то кажуть, родимець побив, і тепер вона не може ані рукою ворухнути, а всі їхні діти одружені і пороз’їздилися, то він сам і вмиває її, і годує, вносить і виносить, вдень і вночі, варить їсти й узагалі все в хаті порає, хіба що якась сусідка зайде помогти. Але як глянеш на нього, який він на службі, — нізащо такого б і не подумав. Він увійшов туди, — я сам не бачив, це мені розповідали: двоє-троє тримають Буна, а ще один спиняє Буча, щоб не кинувся на нього з пістолетом, поки той безборонний, — підступив до Буча, вирвав пістолет з руки, хап його за ту зірку, шарпнув її, і здер половину сорочки разом з нею, і подзвонив до Гардвіка, щоб прислали автомобіль їх усіх забрати до в’язниці, жінок теж. Коли жінки в таке вплутані, то це називається блудяжництво.

— Бродяжництво, — поправив дядько Пошем.

— Отож я й кажу, — і не моргнув Нед. — Називайте собі як хочете, а я називаю це в’язницею.

— Я не вірю, — вкотре мовив я. — Вона це покинула.

— То треба їй подякувати, що почала знову, — сказав Нед. — Бо інакше і я, і ти, і Вихор…

— Вона це покинула, — не здававсь я. — Вона мені пообіцяла.

— А хіба ж ми не дістали назад Вихра? — сказав Нед. — І хіба не треба нам тільки одного: виставити його на перегони? Містер Сем казав, що сьогодні повернеться, і вже він знатиме, що робити, і тоді я, і ти, і Бун будемо, вважай, як дома.

Я сидів мовчки. Було ще рано. Тобто — стільки новин, а щойно минула лиш восьма година. День мав бути жаркий, перший жаркий день, провісник літа. Розумієш, повторювати в одно: «Я не вірю» — це допомагає лише на хвильку, а ледве слова, звуки завмирають, воно знов оживає — біль, гнів, лють, горе, хоч би як там його назвати — незмінне.

— Мені треба зараз же їхати до міста, — звернувся я до дядька Пошема. — Якщо ви дасте мені свого мула, я вам заплачу, тільки-но