Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

XXХIII. Регентство

Король почав втрачати терпіння, звелів покликати в опочивальню пана де Нансея і збиравсь уже дати йому наказ піти по Генріха, коли той з’явився сам.

Побачивши зятя на порозі, Карл радісно скрикнув, а Генріх налякано завмер, ніби побачив перед собою труп.

Двоє медиків, що були коло короля, вийшли, так само вийшов і священик, що прийшов приготувати нещасного принца до християнської кончини.

Карл IX не користувався любов’ю, проте в передпокої було багато таких, що плакали. При смерті королів, хоч би які були вони, завжди залишаються люди, що втрачають щось і бояться не знайти втраченого у заступників померлого.

Ця скорбота, ці сльози, слова Катерини, похмуре й величне готування до останніх хвилин короля, нарешті, вигляд самого короля, враженого недугою, яка бувала й потім, але якої наука ще не знала, справили на молоду, отже вразливу душу Генріха таке страшне враження, що він, не зважаючи на своє рішення не давати Карлу приводу до нових турбот про стан його, не міг, як ми вже сказали, утриматись від почуття жаху, що постало у нього на обличчі, коли він побачив умираючого, що увесь був облитий кров’ю.

Карл усміхнувся з сумом. Від умираючого не сховається ніяке враження тих, що його оточують.

— Підійдіть, Генріх, — сказав він, простягаючи зятю руку з лагідністю в голосі, якої Генріх досі ніколи не чув у нього. — Підійдіть, бо мені тяжко було не бачити вас. Я дуже мучив вас усе своє життя, бідний мій друже, і тепер часом жалкую, повірте мені. Часом я держав руку тих, хто вас мучив. Але король не пан над подіями, і, крім матері моєї Катерини, брата д’Алансона, брата д’Анжу, я все життя почував над собою ще один ґніт, який зникає тільки тепер, коли я вмираю: це — добробут держави.

— Сір, — промовив Генріх, — я забув про все, крім любові, яку завжди мав до мого брата, і пошани, яку завжди віддавав моєму королю.

— Так, так, твоя правда, — сказав Карл, — і я вдячний тобі за те, що ти говориш так, Анріо, бо, справді, ти багато витерпів за мого королювання, не кажучи вже про те, що під час мого королювання вмерла і твоя бідолашна мати. Але ти не міг не бачити, що часто примушувало мене робити це. Часом я опинався, але іноді, стомлений, поступався. Але ти сам сказав, що не треба говорити про минуле; мене цікавить теперішнє і лякає майбутнє.

І, промовивши це, бідолашний король закрив своє мертво-бліде обличчя схудлими руками.

Потім, помовчавши з хвилину, похитав головою, щоб прогнати ці похмурі думки, і, оббризкавши все навкруги себе кривавим дощем, сказав тихим голосом нахиляючись до Генріха:

— Треба врятувати державу, треба не дати їй опинитись у руках фанатиків або жінок.

Карл, як ми щойно сказали, вимовив ці слова тихим голосом, проте Генріх почув за панеллю ліжка глухий вигук гніву. Може, якийсь пророблений в стіні проріз, невідомий самому Карлу, давав Катерині змогу чути цю останню розмову.

— Жінок? — перепитав король Наварський, щоб викликати пояснення слів Карла.

— Так, Генріх, — сказав Карл, — мати хоче перейняти регентство на себе, поки мій брат прибуде з Польщі. Але слухай, що я кажу: він не вернеться.

— Як не вернеться? — скрикнув Генріх, і серце його глухо забилося від радості.

— Ні, не вернеться, — провадив Карл, — піддані не пустять його.

— Але чи думаєте ви, брате, — сказав Генріх, — що королева-мати не напише йому заздалегідь?

— Так, але Нансей перейняв кур’єра в Шато-Тьєррі і приставив листа мені. В листі цьому вона каже, що я незабаром умру. Але я теж написав до Варшави, лист мій дійде туди, я певен, і за братом будуть стежити. Отже, певніш усього, Генріх, трон зостанеться незайнятим.

Другий вигук, ще виразніший від першого, пролунав у алькові.

— Нема сумніву, — сказав сам собі Генріх, — вона там, підслухує, дожидає!

Карл не чув нічого.

— І я вмру без наслідника, — сказав він.

Потім зупинився: ніжний спомин, здавалось, освітив йому обличчя, і він сказав, поклавши руку на плече королю Наварському:

— Пам’ятаєш ти, Анріо, як я показав тобі колись уночі бідну маленьку дитинку, що спала в своїй шовковій колисці, під охороною ангела? Анріо, вони вб’ють її!

— О, сір, — скрикнув Генріх з вогкими від сліз очима, — присягаюся вам перед богом, що дні й ночі мої я віддам піклуванню про її життя. Звеліть, королю мій.

— Дякую, Анріо, дякую, — сказав король з чулістю, невластивою його вдачі, але викликаною обставинами. — Приймаю твою обіцянку. Не роби з нього короля, — на щастя, він не родився для трону, — але зроби з нього щасливу людину. Я залишаю йому незалежні засоби. Нехай буде в нього благородство матері, благородство серця. Може, йому краще було б призначити себе церкві: він викликав би менше побоювання. О, мені здається, що я вмер би якщо не щасливим, то принаймні спокійним, коли б міг знайти втіху в ласках дитини та в ніжному обличчі його матері.

— Сір, чи не могли б ви звеліти покликати їх?

— О, вони б не вийшли звідси! От доля королів, Анріо: вони не можуть ні жити, ні вмирати по своїй уподобі. Але після твоєї обіцянки я став спокійніший.

Генріх міркував.

— Так, безперечно, королю мій, я обіцяв, та чи матиму я змогу додержати обіцянки.

— Що ти хочеш сказати?

— Чи сам я не буду на вигнанні, в небезпеці ще більшій, ніж він? Бо я — чоловік, а він — тільки дитя.

— Ти помиляєшся, — сказав Карл, — по