Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

В той самий момент на горбку напроти з’явився такий самий сигнал, і потім навкруги замку замаяв мов би пояс із хусток.

Це був де Муї з його гугенотами, які, знаючи, що король умирає, і боячись, щоб не було зроблено замаху на Генріха, з’їхались сюди, готові до оборони й нападу.

Генріх знову перевів очі на того вершника, якого побачив першого, перехилився через балюстраду, прикрив очі рукою і, захистивши їх від засліпливого сонячного проміння, пізнав молодого гугенота.

— Де Муї! — крикнув він, ніби той міг його почути.

І від радості, що бачить навкруги себе друзів, сам скинув капелюх і замахав шарфом.

Усі білі хустки замаяли знову з жвавістю, що свідчила про їх радість.

— Шкода! Вони дожидають мене, — мовив він, — а я не можу прилучатись до них... Чому не зробив я цього тоді, коли міг зробити!.. Тепер надто пізно.

І зробив жест розпачу, на який; де Муї відповів знаком, що мав означати: „я почекаю“.

В цю мить Генріх почув кроки по кам’яних сходах. Він квапливо відійшов. Гугеноти зрозуміли, чому він зробив це. Шпаги опинилися в піхвах, хустки зникли.

Генріх побачив, що сходами йде якась жінка, задихаючись від швидкої ходи, і пізнав, не без таємного страху, Катерину де Медічі.

За нею йшло двоє гвардійців, що зупинились угорі коло сходів.

— О, — промурмотів Генріх, — трапилось щось нове і серйозне, коли королева-мати йде до мене на платформу Венсенської вежі.

Катерина сіла звести дух на кам’яну лавку під зубцем муру.

Генріх підійшов до неї з найлюб’язнішою усмішкою і сказав:

— Ви мене шукаєте, люба мамо?

— Так, пане, — відповіла Катерина, — я хотіла дати вам останній доказ моєї приязні. Прийшла рішуча хвилина: король умирає і хоче говорити з вами.

— Зо мною! — сказав Генріх, здригнувшись від радості.

— Так, з вами. Йому сказали, я певна, що ви не тільки жалкуєте за наварським троном, а й претендуєте на французький.

— О! — сказав Генріх.

— Це не так, я знаю, але він вірить цьому, і ні в кого немає сумніву, що розмова ця має на меті піймати вас у пастку.

— Мене?

— Так. Карл перед смертю хоче знати, чого йому боятись чи сподіватись від вас, і від вашої відповіді на його пропозиції, майте на увазі, залежатимуть останні накази, які він дасть, тобто смерть ваша чи життя.

— Але що має він запропонувати мені?

— Як мені знати! Щось неможливе, певне.

— А не догадуєтесь ви, мамо?

— Ні. Проте, я гадаю, наприклад...

Катерина зупинилась.

— Що?

— Я гадаю, що, вірячи в ваші честолюбні плани, про які йому казали, він хоче почути з власних ваших уст доказ вашого честолюбства. Припустіть, що він випробовує вас, як випробовували колись злочинців, щоб без тортур здобути признання; припустіть, — вела далі Катерина, пильно дивлячись на Генріха, — що він запропонує вам правління державою, регентство навіть.

Невимовна радість охопила збентежене серце Генріха, але він розгадав підступ, і його тверда й гнучка душа відбила напад.

— Мені? — сказав він. — Пастка була б надто груба. Мені регентство, коли є ви, є брат мій д’Алансон?

Катерина стулила уста, щоб приховати задоволення.

— Отже, — живо сказала вона, — ви відмовляєтесь від регентства?

— Король умер, — подумав Генріх, — і це вона сама ловить мене в пастку.

І відповів уголос:

— Треба попереду почути короля французького, — відповів він, — бо і на вашу думку, пані, усе, що ми тут говорили, не більше, як припущення.

— Безперечно, — сказала Катерина, — але ви завжди можете дати відповідь щодо ваших намірів.

— Е, господи! — сказав невинно Генріх. — Я не маю претензій, отже не маю й намірів.

— Це не відповідь, — сказала Катерина, відчуваючи, що час спливає, і піддаючись почуттю гніву, — тим чи іншим способом, але висловте свою думку.

— Я не можу висловлюватись про припущення, пані. Певне рішення — річ дуже важка, і прийти до нього настільки важко, що доводиться дожидатись чогось реального.

— Слухайте, пане, — сказала Катерина, — часу не можна гаяти, а ми гаємо його в порожніх дискусіях, у взаємних викрутах. Граймо гру, як король з королевою. Якщо ви приймете регентство, ви загинули.

— Король живий, — подумав Генріх.

Потім голосно сказав з твердістю:

— Пані, бог держить життя людей і королів у руках своїх: він напутить мене. Хай скажуть його величності, що я готовий стати перед ним.

— Розміркуйте, пане.

— Протягом двох років вигнання, протягом місяця ув’язнення, — відповів Генріх поважно, — я мав час на міркування, пані, і я міркував. Отже, будьте ласкаві, зійдіть перша до короля і скажіть йому, що я йду за вами. Ці браві хлопці, — додав Генріх, показуючи на двох солдатів, — пристережуть, щоб я не втік. До того ж, я й не маю такого наміру.

В словах Генріха було стільки твердості, що Катерина зрозуміла марність усіх спроб, хоч би якої форми вона надавала їм. Вона швидко пішла вниз.

Як тільки вона зникла, Генріх підбіг до парапета і зробив де Муї знак: наблизьтесь і будьте напоготові до всього.

Де Муї, що зліз був з коня, скочив у сідло і, з другим конем на поводу, підскакав у галоп на два мушкетні постріли до вежі.

Генріх подякував йому рухом і пішов униз.

На першій площадці сходів його чекали два солдати.

Вхід у двір охороняла подвійна сторожа з швейцарців і легкої кінноти; треба було пройти крізь подвійний ряд з алебардників, щоб увійти в замок і вийти з нього. Катерина стояла там і дожидалась.

Солдатам, що супроводили Генріха, вона зробила знак відійти і, поклавши руку на його руку, сказала:

— У цього двору два виходи: коло того, що ви бачите за апартаментами короля, вас дожидає добрий кінь і воля, якщо ви відмовитесь від регентства; коло того, яким ви зараз прийшли, якщо ви підете за вашим честолюбством... Що скажете ви?

— Я скажу, що коли король зробить мене регентом, пані, накази солдатам даватиму я, а не ви. Я скажу, що коли я вийду з замку вночі, усі ці списи, алебарди й мушкетони схиляться передо мною.

— Безумний! — промурмотіла Катерина в розпачі. — Повір мені, не грай з