Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

крім сердитого щебету птахів, потривожених, як видно, ввімкненим світлом. Піт виступив на чолі Ковпервуда. Він покрутив ручку дверей, подзвонив і наказав слузі принести запасні ключі, стамеску та молоток.

— Ейлін! — крикнув чоловік. — Якщо ти негайно не відчиниш двері, я накажу їх зламати. Це зробити неважко.

Жодної відповіді.

— А, дідько забирай! — гаркнув чоловік, уже не на жарт переляканий.

Слуга приніс ключі. Френк знайшов потрібний ключ, але не зміг вставити його в замкову щілину — заважав інший ключ, вставлений зсередини.

— Дайте мені великий молоток! Дайте крісло! — наказав Ковпервуд.

Але, не чекаючи, поки йому все це принесуть, він вставив між стулками дверей стамеску, наліг на неї, і двері з тріском розчинилися. На мармуровій лаві біля краю водойми, серед тропічних птахів, що мирно перепурхують із гілки на гілку в ніжно-рожевих променях штучної зорі, сиділа Ейлін. Обличчя її було бліде, волосся розпатлане, з лівої руки, що безсило повисла вздовж тулуба, сочилася густа червона кров і розтікалася по підлозі біля її ніг, немов розкішний оксамитовий килим, що уже починав дещо тьмяніти по краях.

Френк на мить застиг на місці. Потім кинувся до Ейлін, схопив її руку, крикнув, щоб послали за лікарем, і, розірвавши хустинку, наклав джгут вище рани.

— Як ти могла таке вчинити, Ейлін! Неймовірно... Зазіхнути на своє життя! Це — не любов. Це навіть не шаленство. Це — просто божевілля...

— Ти справді більше не любиш мене? — спитала вона.

— Як ти можеш питати! Ні, як ти тільки могла це зробити! — Ковпервуд дратувався, злий і радий, що вона все ж жива. Він був вражений.

— Ти не кохаєш мене? — через силу повторила жінка.

— Ейлін, замовкни! Я не стану говорити з тобою зараз. Сподіваюся, ти більше ніде себе не поранила? — спитав він, обмацуючи груди дружини і боки.

— Навіщо ж ти завадив мені померти? — спитала вона так само мляво й утомлено. — Все одно я здохну... Я хочу померти...

— Ну, колись ти, ймовірно, помреш, — відповів він. — Але не сьогодні. І я не думаю, щоб тобі зараз дуже цього кортіло. Ні, Ейлін, справді, це вже занадто! Просто обурливо!

Він випростався і подивився на дружину згори вниз холодним, недовірливим поглядом, що вже світився перемогою, навіть торжеством. Ну, звісно, як він і підозрював, — усе це просто вибрики. Вона б не наклала на себе руки. Жінка чекала, що він прийде і буде знову, як і колись, втішати та вмовляти її. Чудово. Зараз він потурбується, щоб її поклали в ліжко, приставить до неї доглядальницю і буде всіляко уникати її надалі. Якщо її намір серйозний, нехай вона здійснить його, але не у нього на очах. Утім, він не вірив, що дружина повторить свою спробу.

58. Розкрадачі майна народу

Весна і літо 1897 року і, нарешті, пізня осінь тисяча вісімсот дев’яносто восьмого стали свідками вирішальних сутичок між Френком Алджерноном Ковпервудом і ворожими йому силами міста Чикаґо, штату Іллінойс і навіть Сполучених Штатів Америки загалом. Коли 1896-го був обраний новий губернатор і нові законодавчі збори, Ковпервуд вирішив віддразу ж поновити бойові дії. Майже рік минув відтоді, як губернатор Свонсон наклав своє вето на саузеківський законопроект, пристрасті вляглися, галас, піднятий пресою, втих. Френк за допомогою різних прихильних до нього фінансистів — зокрема, Гекелмаєра та Готлеба й їхніх таємних агентів — вже спробував впливати на нового губернатора, і це йому частково вдалося.

Новий губернатор штату — такий собі капрал А. І. Арчер, або, як його іноді називали, колишній член Конґресу Арчер, — був зовсім інакший, ніж суворий губернатор Свонсон, така собі суміш банальності та пихи. Це був один із тих прямодушних спритників і політичних крутіїв, котрі зазвичай видираються нагору звивистим шляхом, що не дуже компрометує їх. Невисокий, кремезний, із гривою каштанового волосся та жвавими карими очима, енергійний, активний, він, як і багато його спільників-політиків, вважав такі поняття, як громадянське сумління і мораль, вигадкою. У чотирнадцять років, під час війни Півночі та Півдня, він був барабанщиком, у шістнадцять і вісімнадцять — шеренговим, потім послідовно підвищувався у званні. Останні роки він стояв на чолі товариства ветеранів і привернув до себе увагу своїми невтомними спробами домогтися якихось благодійних пожертв на користь людей похилого віку, солдатів, їхніх удів і сиріт. Арчер був, що називається, «хороший американець», тобто належав до породи тих людей, котрі жують тютюн, лаються брутально і вічно лементують про свій патріотизм. До того ж він мав ще неабияке честолюбство. Інші старі вояки виставляли свої кандидатури на різні державні посади — чому б і йому не спробувати? Він упевнено виголошував промови, вірніше, викрикував їх високим фальцетом і користувався певною популярністю завдяки своїй самовпевненості й умінню з усіма триматися запанібрата. Будучи людиною суто діловою та практичною, він не відчував потягу до вищої розумової діяльності.

Домагаючись губернаторської посади, чоловік дозволяв собі звичайні загравання й обіцянки, і його, своєю чергою, заздалегідь «промацали» Гекелмаєр, Готлеб та інші фінансові функціонери, спільники Ковпервуда, котрі забажали знати, яку позицію займе він у питанні створення комісії щодо концесії. Спочатку пан Арчер не хотів брати на себе жодних зобов’язань. Але, переконавшись, що в цьому питанні зацікавлені дуже впливові залізничні компанії — «З. К. І.» і «Чикаґо-Пасифік», а також що інші претенденти на губернаторське крісло можуть його й обскакати, Арчер не витримав і в приватній бесіді пообіцяв підтримати законопроект, якщо такий зустріне співчуття у законодавчих зборів, а часописи припинять свої злісні нападки на нього. Інші претенденти виявили приблизно таку ж позицію, але в Арчера виявилося більше прихильників, і він врешті-решт був висунутий кандидатом у губернатори і без особливих проблем обраний на цю посаду.

Проте, коли нові депутати з’їхалися на сесію, сталася така непередбачена подія: такий собі А. С. Розерхайт, видавець чиказької газети «Джорнел», випадково сів у крісло одного з депутатів — такого собі Кларенса Маллігена. Раптом хтось доволі розв’язно ляснув Розерхайта по плечу, і той побачив сенатора Ладріго. Сенатор запропонував йому пройти в ротонду, де і представив його як депутата Маллігена якомусь панові Джерарду. Останній, не витрачаючи зайвих слів, узявся до справи:

— Пане Малліген, я хочу домовитися