Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

Безмовно й урочисто розташовувалися вони на низьких диванах, вкритих килимами. Бронзові курильниці дихали ніжними ароматами і тьмяно жевріли вугіллям у півтемряві намету, а люстра у формі обруча з підвішеними до неї на ланцюжках олійними каганцями з рожевого сердоліка тьмяно освітлювала його.

Коли всі зібралися, Дилавер-баша ляснув у долоні. Це був умовний знак: чотири чауші кинулися до суміжного намету запросити ляхів на церемонію, і за мить негри-раби відкинули запони перед Станіславом Жоравінським і Якубом Собеським.

Після урочистих і церемонних поклонів секретар великого візира прочитав текст угоди спочатку турецькою, а потім латинською мовою. Потім Дилавер-баша і Станіслав Жоравінський підписали обидва тексти і приклали до них державні печатки. Коли нішанджі упевнився, що запашний сірійський сургуч захолов, всі знов посідали на свої місця і великий візир сказав коротеньку промову, вітаючи всіх присутніх із закінченням війни, потім звернувся до каймакама[351], представника кримського хана:

— Я наказав тобі бути присутнім при підписанні пакту з Ляхистаном, щоб ти був добре на ньому обізнаний. Ім'ям падишаховим, перед яким твій хан є порох, ти оповістиш Джані-бега Герай-хана, що ми забороняємо йому порушувати кордони віднині дружнього нам Ляхистану, і якщо хан твій або будь-який бей порушать волю Османову, твій хан не тільки буде позбавлений влади, але його скарають, як зрадника.

Навколішках вислухав каймакам слова Дилавер-баші і, припавши обличчям до пухнастих килимів, ледве чутно простогнав у відповідь:

— Але ж, правице володаря трьох суходолів, адже ж межі Татарщини проходять зеленою пустинею вздовж річки Синя Вода… Адже ж козаки самі порушують наші кордони…

— Тобі кажуть не за козаків, а про те, що не можна порушувати миру з Ляхистаном. Чув? — гостро урвав його Дилавер-баша. — Ти мусиш виконувати волю Османа, а не базікати про те, що не стосується до нашого пакту.

І, відвернувшись від простертого на килимі каймакама, чемно заговорив з Жоравінським.

Аджем-оглани вже вносили келехи з різьбленого оніксу і халцедону і велику теракотову амфору[352] запашного шербету. Спритно й беззвучно виповнили вони келехи, і всі випили їх за щасливе завершення і тривкість миру між обома країнами.

Верхи вирушили потім польські посли до Османового намету.

Султан сидів на низькому дивані, схрестивши ноги, обкладений коштовними подушками в перлах. За ним, на стіні, висів його спис і два луки з сагайдаками, а під списом — меч династії Османів, ознака державної влади.

Нерухомий сидів Осман і нічим не виявляв ані привіту, ані цікавості до послів. Орлиний ніс його, смугляве обличчя, велике відкрите чоло, м'яко перев'язане чалмою, і гордовитий погляд вразив Жоравінського. Він знав, що падишахові двадцятий рік, але лише ріденька, ледве помітна борідка свідчила про його молодість.

Вельможі й візири, які нещодавно вітали польських послів у Дилавер-баші, тепер оточували свого володаря, покірливо і шанобливо схиливши голови і схрестивши руки на грудях.

За турецьким звичаєм, польські посли мусили схилити перед падишахом коліна і поцілувати край його одягу. Вони спочатку тричі вклонилися йому по-європейському, а вже потім виконали турецький звичай і передали Дилавер-баші грамоту Любомирського. Він простерся перед падишахом чолом до землі і поклав грамоту собі на голову, потім дав Жоравінському слово.

Недовго промовляв Жоравінський. Від імені Речі Посполитої урочисто поклявся він свято дотримуватися умов пакту, потім підніс Османові кілька коштовних шабель і мушкетів.

— Ми добре знаємо, — казав він, — що в тебе, володарю Півдня і Сходу безліч золота і коштовних речей, але тут, на війні, нема в нас з собою скарбів, гідних твоєї величі; проте там, де годиться лише цікавитися зброєю, ми даруємо тобі зброю, якою билися за нашу батьківщину і честь — даруємо як нашому новому спільникові і приятелеві нашого короля і сподіваємось, що віднині ця зброя дасть тобі перемогу у борьбі з нашими спільними ворогами.

Вночі обидва війська святкували свою перемогу. Десятками тисяч огнів блищав і мінився турецький стан. Верхи нaмeтiв і їх контурні лінії були висаджені запаленими свічками і барвистими каганцями. Музика, співи, святкова стрілянина не вщухали аж до світанку і заглушали стогін поранених і хворих, брязкіт кайданів, ридання бранців і виття шакалів, що розривали могили похованих на бойовищі.

І всю ніч прибігали до польського стану збіглі бранці, раби і перебіжчики з аскерів[353] і навіть з яничарів, захоплених і потурчених у дитинстві. І всю ніч бенкетували пани в наметах королевича Владислава, вихвалялися перемогами й подвигами, підраховували військову здобич і майбутній зиск від постачання Стамбулу збіжжя і борошна за угодами, щойно складеними з крамарями Галати і Пери.

З бренькотом шабель і острог мчали вони у бурхливій мазурці і, сп'янівши, тягли у темні кутки куплених у турків бранок-дівчат, наче своїх полонянок.

Вперше за сорок п'ять днів підвівся з ліжка і королевич. Притупцьовуючи і пурхаючи у танці-вихорі, Владислав раптом забув, що тяжко хворий і, як наказував він говорити, мало не однією ногою в труні. Він пускав двозначні дотепи і жарти, розповідав грубі військові анекдоти, ласував цукатами, фініками і східними ласощами, що надіслав йому, як хворому, падишах, і перекидав келех за келехом міцного іспанського хересу і жодного разу не згадав за своїх жовнірів, що мокли й тремтіли від холоду під дощем і північним вітром і крізь зуби проклинали свою солдатську долю, не кращу за хлопську.

До ранку тривали пиятика й танці. Сивоголові пани наказали поставити ломберні столи і тут же, серед гамору й танців, сіли за карти. Золото турецької, польської та італійської карбівки яскраво блищало на зеленому сукні, і то один, то другий пан присував його до себе маленькою срібною лопаткою. Коли ось крізь протяжну й меланхолій ну мелодію німецького вальса почувся жіночий плач, і до намету вбігла брудна, обірвана, але вродлива дівчина. Яскраве світло засліпило її. Вона зупинилася на порозі, примружилася і розгублено зиркала на панів.

— Чого тобі, дівчино? — спитав хтось з найближчих. Дівчина звела на нього благаючі очі і раптом впала на землю, простягаючи руки до панства.

— Ой, та рятуйте ж нас, панове! Ой, та згляньтеся ж на нашу муку! — несамовито заридала вона.

Лакеї королевича Владислава беззвучно наблизилися до дівчини, міцно взяли її за плечі і тихенько цикнули на неї, але дівчина видерлася з їх цупких рук і кинулася до королевича, інстинктом вгадавши, що він тут головний.

— Ой, та не дайте ж нас всіх на глум і загибель! — схопила вона його за чоботи, припала до них обличчям і за6илася в несамовитому розпачі.

Королевич з зусиллям виструнчився, рухом