Жан-Крістоф Гранже - Пасажир

то була пристань для яхт. Корпуси суден гупали один об один. Щогли грюкали одна об одну. Трохи далі кількаметрові буруни з ревом розбивалися об набережну.

Кубела ніколи не бачив такого. Вітер, море і нічна пітьма роздирали місто на клапті. Вода заливала берег, бруківку і хідники. Кубела не зупинявся. Як знайти базу підводних човнів? Подумавши, він вирішив їхати попід доками. Якщо пощастить, йому трапиться якийсь вказівник. І тут, у просвітку поміж двірниками, він побачив те, що й уявити було неможливо: три постаті, які брели проти вітру по коліна у воді.

Видиво зникло. Може, він марить… Тієї ж миті авто занесло і воно вдарилося об хідник. Те зіткнення змусило його діяти. Поштовхом плеча розчахнув дверцята, і його відразу всотав гарячий вихор. Кубела вже забув про спеку, і воно захопило його розполохом. Світ розжарився. Здавалося, ось-ось вибухне самісіньке ядро планети.

Ні, йому не здалося. Три постаті даленіли, застромивши руки в кишені й зігнувшись під поривами вітру. Він побрів до них, мало не притуляючись до землі. Вуличні ліхтарні гойдалися у такт щоглам. Електричні дроти сіпалися, немов гітарні струни. Земля в нього під ногами танула, розчинялася і спливала у море.

— Гей, послухайте!

Вони були за двадцять кроків од нього, та, здається, нічогісінько не чули. Він наддав ходу, намагаючись не послизнутися. Двоє чоловіків з руками в кишенях. Жінка, що конвульсивно вчепилася в сумочку. Усі троє в низько напнутих каптурах.

— Послухайте!

Кубелі пощастило вхопити одного чоловіка за плече. Той навіть не здивувався, певне, дужче боявся, що на голову йому гепне ліхтар чи ще якась залізяка.

— Я шукаю базу підводних човнів у Ла-Паллісі.

— Ви з глузду зсунулися! Це в торговельному порту. Там зараз усе затопило.

— Далеко до нього?

— Ви йдете у протилежний бік. Кілометрів зо три.

— Я на авто.

— На авто?

— Скажіть, куди їхати.

— Їдьте проспектом Жана Ґітона. Прямісінько. Десь там має бути вказівник «Торговельний порт». Орієнтуйтеся за ним, і потрапите в Ла-Палліс. Та, як по правді, не дуже віриться, що ви туди дістанетеся.

Він ще щось казав, та Кубела вже розвернувся і сяк-так подався до свого авта. На місці його не було. Приклавши долоню дашком, він роззирнувся довкруги. «Ауді» було за півсотні метрів, поміж інших авт, що збилися докупи. По коліно у воді він дістався до пасажирських дверцят (до водійських він не зміг сягнути), відчинив їх і заліз досередини. Увімкнув запалювання. Слава Богу, мотор не залляло. Сяк-так він виїхав із тієї купи.

Декілька хвилин Кубела котив вулицею, яку захищали од вітру дерева та кам’яниці, що тісно стояли обабіч. Аж угледів указівника «ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» і звернув праворуч. Краєвид умить змінився. Водойми, промислові об’єкти, залізничні колії і знову буревій. Авто заносило то назад, то вперед, воно ковзалося в калюжах. Франсуа вже здавалося, ніби він і геть стоїть на місці, аж обабіч шляху з’явилися земляні вали. Тут провадилися грандіозні земляні роботи, і ті насипи ще цілий кілометр захищали його від вітру.

Аж з’явився автономний порт. Світло в будинку адміністрації було погашене. Нічого не видно, крім червоно-білого шлагбаума і щита з написом: «ПІШОХОДАМ ТА СТОРОННІМ МАШИНАМ ХОДУ НЕМАЄ». У хаосі тієї ночі попередження здавалися сміховинними. Та Голос правду казав: бункер неможливо було не помітити. Те громаддя височіло ліворуч, і його бетонні мури видно було добре.

Шлагбаум на виїзді був поламаний. Кубела здав назад і повернув у зворотний бік. Піднімальні крани. Водойми. Здоровезні крила закопаних у землю вітряків. Він об’їхав перепони. Вітер скаженів, та порт міг витримати і не таке. Промислові споруди здавалися втіленням безпеки.

Він опинився біля підніжжя бункера, коло залізниці. Попереду відкривалася широка гавань. Вантажні кораблі завдовжки до сотні метрів і вагою кілька тисяч тонн розгойдувалися, немов горіхові шкаралупи. Шал океану здавався заразним, бо в цих водоймах, що були відрізані від моря, здіймалися велетенські буруни.

Він звів очі й оглянув блокгауз. У двадцятиметрових мурах, звернених до гавані, видніли однакові завширшки отвори.

Голос йому сказав: «Їдь попід будинком зі східного боку. Останні двері на півночі будуть відчинені». Кубела нарешті ввімкнув свого навігатора, що замість привітання показав йому чотири сторони світу. Він був на південному боці бункера, гавань була на заході. Одне слово, схибив. Кубела позадкував, обігнув громаддя і подався попід східною стіною на північ.

Глуха стіна тягнулася метрів зо двісті й закінчувалася чорними сталевими дверми. «Останні двері на півночі будуть відчинені». Кубела взяв обидва пістолети, поклав їх за пазуху і вийшов з авта. Він попрямував до стіни. На набережній жодної душі. Кубела заточувався під вітром і дощем, та почувався дужим. Настала пора відкритого поєдинку.

Йому згадалися слова Голосу: «Я називаю її Еврідікою. Але ти її знаєш як Анаїс».

Еврідіка. А хто ж Орфей? Він чи вбивця? Що вигадав цей навіженець? Він знову глянув на споруду, де заховалося б ціле військо зі своїми підводними човнами. Його пронизала одна думка: якщо він Орфей, то тут криється пекло. Посеред цього потопу його не здивував би навіть Цербер, страшенний пес, який стеріг браму до царства тіней.

Зачарований, мокрий мов хлющ, він пхнув плечем сталеву стулку.

Вона була відчинена.

Потрапити до пекла було зовсім неважко.

Спершу він побачив порожняву довгого темного тунелю, де у протилежному кінці шаленіла буря. Хвилі шалено вдирались у нього, потім відринали й оберталися пінявими калюжами. Кубела рушив уперед. Тунель скидався на величезну прямокутну печеру. Природну порожнину геометричної форми. Він почував усередині себе лунку порожнечу, наче ступив під склепіння собору. Вода була скрізь. Нею просяк бетон, вона хлюпанням відлунювала в нього над головою, блискучими калюжами розпливалася під ногами. Дудоніння гучало в кінці тунелю, котилося до нього і наче знехотя відповзало назад. Враження було таке, наче він опинився в горлянці чудовиська, що його слиною було море.

Довкола ні вогника, ні якоїсь призна`ки. Увіччю ще рябіло від дощу. Він утямив, що покинув мобільника в авті. Ото дурень. Убивця таки зателефонує, щоб знайти його в цих хащах…

Наче відповідаючи йому, по праву руч спалахнуло світло, метрів за п’ятдесят чи більше — в тій порожнечі годі було щось уторопати. Пролунало сичання. Він примружився і побачив яскраве жовтогаряче полум’я, що вилискувало блакитним по краях. Розпечений пальник для зварювання, що вряди-годи зблискував полум’ям на мокрому дощовику.

До нього йшов чоловік.

Моряк, а може, рибалка.

Контури почіткішали. Високий чолов’яга в киреї від дощу, в комбінезоні, рятувальному жилеті й гумових