Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Талавір вгризався в кам’янисту глину доти, доки не показалася вода. Вона

тхнула сіллю, але не отрутою. Старого загорнули в саван і поклали на дно

могили. Весь цей час Ніязі співав усе, чого його навчив дід: казку про Золоту

Колиску й про Діву — матір Кіммерику, про жайчи та янгола вогню, про хитрого

Шейтана та облудного Джина, про страшну Албасти й мужню Джаніке-ханум, про мудрих старців — співців свого народу — та воїнів, готових стати на захист

рідної землі.

А коли над могилою залишився тільки горб, кожен приніс по каменю. Евге

притягла зчорнілу залізяку з Матері Вітрів, Бекир із Чорною Коровою — землю з

вирви від барака, де тримали дітей. Гуль висипала жменю мушель, зрізаних з її

кіс. Ніязі простягнув Бекирові маленьку щепу.

— З Дерева Болю, з твоєї рани. Дід заслуговує на дерево. Щоб над його

могилою було те, що тягнутиметься в небо.

Бекирові не треба було пояснювати — він закопав шматочок дерева в

ґрунт і поклав на нього руки. А коли прибрав, із землі пробився росток. Чорна

Корова здивовано охнула й заплескала в долоні.

Останніми підійшли Саша Бідний та Скіф’янка. Акинджий мав значно

кращий вигляд. Рани були акуратно зашиті й змащені смердючою глиною, на

обличчя нап’ята маска. Талавір обмінявся із Сашею поглядами, але підходити не

став. —Яквони розійшлися замазонками?

Ма не знала, відповіла Гуль:

— Майбутня війна примирити. Саша Бідний обіцяти амазонкам допомогу

акинджиїв. Скіф’янка обіцяти йому сина. — У голосі синьошкірої був жаль, ніби

вона розраховувала, що акинджий дістанеться їй.

По обіді, коли дим над вогнищами розвіявся, а Дешт та Гнилі болота

поглинули сморід, беї всіх армій пішли на нараду. Це було дивне видовище, адже усамітнитися вони не могли. Сіли посеред мукоеде ляїн ер. Навколо

розмістилося спрагле до новин військо.

— Як думаєш, що вони вирішать? — Ма передала Талавірові шматок

сухого м’яса й витягнула з-під

нього крило. Вона все ще вчилася з ними вправлятися.

— Не думаю, що в нас є вибір. Точніше, він завжди є, Тарг тому приклад.

Дешт має нарешті повстати й подолати Старших Братів. Діва має перемогти

Двобога. Чи не тому Мамай спалахнув, Бекир народився, а мене створили?

— Ненавиджу, коли ти кажеш «мене створили». Ти наче за всі свої вади

просиш винуватити Белокуна. Ти, Талавір Каркінос, — чоловік, якого підкинув

мені Дешт. І я хочу пізнати його краще.

— А ти завжди знайомишся з тим, кого тобі підкидають? Ай! Вибач, жартую. — Талавір потер руку, по якій пройшовся кулак Ма. — На Матері

Вітрів мала б бути інформація про мене до Спалахів. Кимось же я колись був?

— По-перше, усе згоріло. А по-друге, може, і ніким.

Талавір обурено скинув брови.

— Іноді після бур знаходять «живе м’ясо», — жуючи, пояснила Ма. — І це

не рештки когось, не бійся. Так відтворює себе Дешт. Може, ти перше його

вдале втілення.

— Ти наслухалася історій про богів, — зневажливо махнув рукою Талавір, хоча припущення Ма його потішило. Значно краще бути дитям Дешту, ніж

результатом експериментів Старших Братів. Якщо його породив Кіммерик, то

він має на нього право так само, як і решта засолених. Талавір подивився на

дітей, які вмостилися неподалік.

Бекир учив Тарга грати в тогуз коргоол, і це чомусь надзвичайно смішило

Чорну Корову та Евге. Навіть Ніязі, попри своє горе, тихо підсміювався в нові

вуса. Забувайко перебігав із рук у руки й здавався найщасливішою істотою в

усьому Дешті.

— Ще кілька днів тому я готувався померти й навіть не мріяв про родину.

— Не факт, що зараз ти її маєш, — з викликом усміхнулася Ма. — Родина

— це ще те навантаження, особливо під час війни. — Вона несподівано

спохмурніла. — З умінням Бекира ми могли б відродити Дешт. Він завжди цього

прагнув.

— А Чорна Корова могла б розпалювати вогонь тільки доторком пальців.

Уявляєш, яка економія зусиль? Насправді ти маєш рацію: ми не обираємо час, коли народитися, — додав Талавір у відповідь на гнівний погляд Ма. — Не

обираємо батьків чи батьківщину. Лише бік, на який пристати: бути добрим чи

злим. — Ти говориш, як дитина, як Бекир, — похитала головою Ма. — Мені не

завжди щастило з правильними виборами.

— Але зрештою ти обрала. Я не знаю нікого сильнішого за тебе, нікого, хто так відчайдушно прагнув би захистити того, кого любить. Твоя любов здатна

рятувати. — Талавір не витримав погляду золотисто-зелених очей. — Але якщо

війна приходить у наш дім, треба давати відсіч. Той, хто не бореться, перетворюється на сіль. Це зрозуміла навіть скажена цариця Амага й відпустила

Діву. Коло беїв заворушилося, вони таки дійшли згоди. Талавір підвівся й

допоміг устати Ма.

До них уже наближався Болбочан. Бекир теж його

помітив. Стривожені діти обернулися до Талавіра з Ма. Усі очікували на

рішення армій.

— Не віриться, що Амага була Дівою — Богинею, що спала. — Ма

намацала руку Талавіра. Він перестав тасувати карти Мамая й відгукнувся на її

потиск. Пальці лікарки дрібно тремтіли, тож йому довелося міцніше обхопити її

руку. — Уявляєш, я постійно шукав Мамая, замість того щоб знайти Діву. А

богиня весь час була в мене просто перед носом. Двобог іще пошкодує, що з нею

зв’язався. Аж мені страшно, скільки вона набралася від Амаги за століття

співіснування. Діва ще здивує весь світ. — Талавір зупинився і поглянув на бея,

що крокував у їхній бік. — Заб’ємося, що Болбочан переміг? — Його очі хитро

примружилися. — Дивися, як радісно стрибають вуса залізноголового бея. На

нас чекає війна. Власне, сьогодні вона вже розпочалася, — усміхнувся Талавір, але усмішка майже відразу згасла. — А ще довгий