Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

так погано? Ти знайшов головне — самого себе. Хіба це не варте пройденого

шляху? А ти? — Окуляри Азіза-баби блиснули в бік Ма. — Я оберігав Бекира, і

не тому, що хотів використати його. Я останній чильтани, останній нащадок

Сакатево. У Бекирові я бачив свого учня. Але найдужче я завинив перед тобою.

— Старий потягнувся до Ніязі. — Моє талановите дитя. Проте ти й без мене став

співцем пам’яті.

Очі хлопчика-лисеняти заблищали від наближення сліз. Жаль переміг

образу.—Щомиможемодля тебезробити?—запитавНіязі.

Азіз-баба похитав головою.

— Ви зробили найголовніше — розбудили тих, хто мав прокинутися. Мій

час тут нарешті закінчився. Дружини вже зачекалися, солодкі гурії теж. Мої

вчителі і всі, кого покликав Сакатево до мене, уже п’ють вина в джанаті. Далі ви

самі. Майбутнє Кіммерика належить вам.

У юрті запанувала важка тиша. Між Талавіром і Ма протиснулася Чорна

Корова. Вона була сумна й водночас рішуча.

— Ви можете нам допомогти з цим? — Дівчинка поклала в долоню

старого зіжмаканий аркуш.

Ніязі зиркнув на неї з осудом: що значило її завдання перед обличчям

близької смерті. Але старий кивнув і попросив онука піднести папірець ближче

до його очей. Руку Чорної Корови охопило рівне полум’я, утворюючи смолоскип, щоб Азізу-бабі було краще видно. Чильтани дуже довго вдивлявся в написане.

— Ха! — видихнув нарешті Азіз-баба. — А хіба не він це мав би

прочитати? Це ж належало йому? Пробач, що не впізнав тебе в Мамаї, — старий

подивився на Тарга.

— Він не пам’ятає цих букв, як і я. І життя Мамая він теж згадувати не

хоче, — замість хлопчика відповіла Ма. — Але я впевнена, що саме цей аркуш я

забрала з паперів Мамая перед тим, як утекти зі Станції. Потім він опинився в

Марка Дороша, який і передав його Чорній Корові.

— Бачиш ці цифри? — Кривий палець Азіза-баби вказав на ряд символів.

Ма схилилася нижче.

— Дата? Діва пробуджена… Вона ж сьогоднішня.

Тепер усі відчули, що це не просто клаптик газети.

— Що там?

— Нічого особливого, — проказав Азіз-баба. — Послання Мамая нам. Ти

ж знаєш, що він міг бачити майбутнє, можливо, навіть торкатися його. Тут

сказано, що сьогодні війська Старших Братів пішли на країну Діви.

— Хіба вона не була ними захоплена раніше, ще до Спалахів? — запитав

Бекир. — Про це ж ідеться в усіх агітках Старших Братів?

— Судячи з того, що тут написано, — Азіз-баба погладив аркуш, наче він

був живим, — ні. Старші Брати воювали в Кіммерику, але їм так і не вдалося

захопити країну Діви. Хоч Богиня і спала. Хрін вони отримають, а не її — тепер,

коли Діва прокинулася. — На обличчі старого з’явився хитрий вираз, наче в

бешкетника, якому вдалося провернути нечувану витівку. — Азіз-баба все сказав.

Лишіть мене з онуком, у вас є про що подумати.

Усі по черзі припадали до руки Азіза-баби й виходили з юрти. Залишився

заплаканий Ніязі. З юрти він мав вийти чильтани — співцем пам’яті, пастухом

духів цієї землі.

На виході вже чекали амазонки та армійці. Виявилося, що воїни дізналися

про послання Мамая і тепер сперечалися, що робити далі.

— Поки війна на материку, Старші Брати не чіпатимуть Кіммерик! —

пролунав над головами голос Гікії.

— Ми маємо їм допомогти! — закричали інші.

Григоренко-другий зізнався, що нещодавно отримав дивне повідомлення.

Виявилося, що зв’язок армійців із материком — міф, який підтримувала сама

Армія потвор. Протягом останніх років рух між територіями припинився, усілякі

контакти обірвалися, однак зараз очільник Армії потвор отримав повідомлення.

— Перекотиполе принесло ось це: «Тримайтеся. Ми перемагаємо. Богиня

вже вхопила Двобога за яйця». Я подумав, що це послання від Сахана Трошки.

Але тепер розумію, що це було з материка. — Генерал подивився в бік Гнилих

боліт. Десь за ними колись була фортеця Ор-Капи, потім — море і, нарешті, земля Діви.

— Нам немає діла до тих, хто за межами Дешту. Хіба вони нам допомогли, коли сюди прийшли Старші Брати? — забила копитами Гікія.

— Твою пам’ять з’їв суєр, царице, — втрутився Болбочан. — Тоді Старші

Брати були всюди.

— Це нічого не змінює! — вигукнула амазонка. — Крім того, засолені не

можуть вийти за межі Дешту.

— З ним зможемо, — Болбочан показав на Тарга. — Він — наша Золота

Колиска.

— Але це означає, що й суєр піде за нами.

Заувага Ма змусила всіх замислитися. Суєр ніс руйнівні зміни. Чи була

здатна країна Діви їх витримати?

— Ніхто не знає, що за суєрним куполом, — викрикнув хтось з армійців.

— Може, там теж потвори?

— І Язик — головне чудовисько. Має дві голови, облізлі крила та гнилий

пісюн із горошину, — вибухнув сміхом Шипохвіст.

Жарти на адресу Язика наростали, немов лавина.

«Сміх убиває страх, цих засолених нічим не злякати», — подумав Талавір і

прибрав руку з плеча Тарга. Він аж ніяк не хотів, щоб хлопчика й справді

використали. Тільки не всупереч його волі.

З юрти Азіза-баби долинуло квиління невісток. Першим вийшов Ніязі.

Його мордочка витягнулася, а риси загострилися, у них з’явилося щось вовче.

Наче лисеня готувалося от-от переродитися в мудрого степового хижака.

— Дід наказав поховати себе тут. На мукоеде ляїн ер.

— Спершу мертві, а потім чвари, — замість нього закінчив Бекир.

Слова дітей подіяли сильніше за будь-які погрози беїв. Чоловіки та жінки

розійшлися віддати останні почесті своїм мертвим. Запалали похоронні багаття.

Мукоеде ляїн ер заполонив сморід горілого м’яса. На прохання Азіза-баби в

мертвому ґрунті